Яцек Ковальський – співак, сарматист, історик мистецтва, поціновувач старопольської поезії, перекладач давньофранцузької поезії. Працює професором в Інституті історії мистецтв Університету Адама Міцкевича у Познані. На сцені дебютував у 1988 році. Співає авторські пісні про давні часи та власні переклади стародавніх пісень. Автор сценаріїв і п’єс, телевізійних програм та пленерних історичних перформансів. Брав участь у пісенному діалозі-дискусії з Яцеком Качмарським під назвою «Дві Сарматії» (TVP 1, 1995). Видає книги, компакт-диски, популярні та наукові публікації, що стосуються культури, мистецтва та літератури старої Польщі.

Пісня про лицарське коло

Пісня про лицарське коло це найстаріша, відома з численних версій, версія Пісні про воїна волоцюгу. Її запис був на обкладинці книги, виданої в 1584 році, і датується або XVI, або вже XVII століттям. Колишню метрику тексту підтверджує опис військової тактики, що міститься в ньому – створення рухомого табору, що було характерним для польської армії в XVI столітті. Ця деталь зникає у версіях, записаних пізніше. Мелодія цієї пісні нам невідома, натомість у нас дуже багато досить подібних  мелодій, які записали дослідники народних пісень в XIX і XX століттях. Серед них я вибрав і застосував одну з найбільш архаїчних.

ПІСНЯ ПРО ЛИЦАРСЬКЕ КОЛО

Лицарське коло прекрасне,

Бо їх мужність не загасне.

Гетьман військо в коло ставить,

Пред недругом не лукавить.

Вози ланцюгами в’яжуть,

Бо негоді бути, кажуть.

А вже як зіткнутись мали,

До Ісуса закричали.

Ти, Ісусе з Назарету,

Яку долю даєш люду!

В палкім льоті сади зносять,

Часто душу забрать просять.

Один поглядом прозріє,

А другого кров залиє.

Третій просить, щоб добити,

Чи мечем чоло зітнути.

А ті, що лежать в могилах,

Їх до кресів несуть крила.

Дума Українна

Цю пісню вперше опублікував Адам Чагровський, уродженець Львова, зі знатної родини з лицарськими традиціями. Він жив авантюрним життям – спочатку як звичайний розбійник, потім як найманець магнатів-бунтівників під час громадянської війни і, нарешті, засуджений на вигнання, служив солдатом, який захищав Угорщину від турків. Після повернення на батьківщину видав збірку віршів Трени і речі різноманітні, в якому була згадана вище пісня, називалась вона – Скажи ж ти, музико моя. Важко сказати, чи точно авторство пісні належить Чагровському, бо з його власних тверджень випливає, що у Тренах були і чужі тексти, і, крім того, відомо, що цей твір в 1599 році був вже дуже популярним. Протягом наступного століття його називали по-різному і переробляли – тому спершу це була Дума лицарської людини, Лицарська дума, Дума українна . Стародавні записи не містять мелодій, але, принаймні, з міжвоєнних років XX століття прийнято виконувати цю пісню на ноти сілезької версії Пісні про воїна волоцюгу, записаної у 1880 р.

АДАМ ЧАГРОВСЬКИЙ, ДУМА УКРАЇННА

Скажи, вдячна кобзо моя,

Як уміє дума твоя –

Чи ж гарніше має земля

Від людини-лицаря?

Від тих країв при кордоні,

Де лід тане в передзвоні,

І бачиш поля безкраї

В молоду траву убрані?

Де бачиш дібров крислатих,

Де бачиш птахів крилатих,

Звірів стада незліченні

Та риб зграї невиловні.

Селянин отам охочий,

Ставить сіті міцні з ночі.

Хто ж до сторожі висланий,

Стріля звірину навчений.

По непрохідних порогах

Дніпровський козак убогий

В човні пливе не без страху,

Худою жив соломаху.

Воїн в міцнім обладунку

В таборі шука рятунку.

Відобідавши несито,

У сторожі зникне з виду.

В колі коней він загонить,

Або списа в кільце вгонить.

А якщо заб’ють тривогу,

Швидко вирушить в дорогу.

Під святими хоругвами

Йде за кличем сурм з бубнами,

Біжить тихо пишним лісом

Слави для і зиску часом.

Молоді там герці водять,

Часто тож у крові бродять.

Як хова палаш кривавий,

Кров сочиться крізь рукави.

Ще другому метка стріла

Серце бистре схолодила.

Третій, кіньми потоптаний,

Вже не буде більш рубаний.

Скоро лави розламані

В відступі шукають шани.

Переможець невблаганний

Добиває ураганно.

Здобичі зібравши вдоста,

Лицарів сумління чисте,

Ідучи з важкої справи,

Вдячність Богу віддавали.

За поразки й перемоги –

За усе хвала лиш Богу.

Як би битва не скінчилась,

Слава Богу щоб дісталась.

Боже, у тебе у печі

Лежать лицарськії речі,

Бідний воїн тебе просить,

Нехай в небі добром зросить.

Іде воїн (пісня про воїна волоцюгу, дума про воїна волоцюгу)

Ця, досі існуюча в живих переказах, пісня має незліченні версії, заспівані на різні, хоча і подібні одна до одної за характером, мелодії по всій території колишньої Речі Посполитої. Найстарішим відомим її варіантом, вірогідно ще з XVI століття, є так звана Пісня про лицарське коло. У наступні століття до початкового плачу про солдатську долю дійшла довга історія про те, як сестри відправляють брата у військовий похід на Поділлі, де він гине, а його кінь штовхає його могилу і проклинає війну. Цитата з цієї пісні, перефразована в кінці XIX століття Стефаном Жеромським в назві його повісті Рознесе нас вороння, стала однією з літературних метафор польської долі взагалі.

ІДЕ ВОЇН

Іде воїн бором-лісом,

Морить його голод часом.

Сукні пишної не має,

Дірки вітер продуває.

Воїн хоч і обідраний,

Та панич з нього писаний.

Варто все ж обдарувати,

Хіба-солі вдосталь дати.

Загуділи бубни-сурми –

До війни скликають юрми.

Не мочи ти, сесто, щоки,

Я вернуся за три роки.

Не минуло ще й пів року,

Стрій вертає тихим кроком.

Добрий день тобі, мій пане,

Чи мій брат в порозі стане?

Ой, не стане – в чистім полі,

Лежить, біда, на камені,

Ніжка права у стремені.

Коник його біля нього,

Штовха його крижаного.

Якби живим був господар,

Чистих зерен я б мав до хмар.

Тепер до їжі лиш стерня,

Рознесе мене вороння.

Краще б за плугом ходити,

Ніж дороги війн збивати.

На війні ж бо всі герої

По коліна ходять в крові.

Хотинська війна (текст і мелодія: Яцек Ковальський)

Перша битва при Хотині в 1621 році перетворилась на міф, ставши синонімом могутності і доблесті громадян колишньої Речі Посполитої, а також головною ланкою жорсткої, але настільки ж важливої польсько-козацької згоди. Саме в цьому зіткненні християни різних конфесій спільно врятували Річ Посполиту від турецької навали. Відразу після битви почали з’являтися численні епічні твори, які її прославляли. З них найбільш відома сьогодні поема Вацлава Потоцького Хотинська війна, визнана шедевром давньопольської літератури, завдяки майстерності мови і чудовому поєднанню піднесеного з сарматським гумором. Моя пісня має таку ж назву, і є даниною цьому твору, характер якого він намагається дуже стисло відтворити. Я присвятив її друзям: Рафалу Будзинському і пам’яті Войтка Пельца, з яким багато років тому я почав спільно вивчати красу поезії та старопольської пісні.

ХОТИНСЬКА ВІЙНА 

з Сарматського пісенника 

Войтку Пельцу та Рафалу Будзинському 

сарматським товаришам 

Неосяжний Боже! Великий, Могутній!                  

Наш уділ від Тебе – в краю пресловутім:           

Не карай за гріх нас, від мерзот звільни,     

За що народ католицький не має вини.  

Покеруй пером моїм – розповім у лад, 

Про поляка оборону від східних заглад.

Коли в цецорськім лісі Бога волею 

Осман Жолковському зітнув голову, 

Свиня до Польщі лізе, ніби до корита, 

Тут і армія розповзлася, весь бюджет стожито. 

Вислано вже вісті всім від Сигізмунда, 

Та не було честі ніде й на пів фунта. 

Замість приклад дати, коня осідлавши, 

Пивом поливає харч у рот запхавши; 

Король палац вибрав – сморід ллється Львовом, 

А над Дністром почорніло – турки сунуть військом. 

Проти них виходить в повному спокої 

 Пан Якуб Собеський і Ходкевич в строї. 

Королевич теж був, вплинув він незназно. 

Був теж, як без нього!  Петро Сагайдачний; 

Липський і Будзинський, Пельц, і теж Диндальський, 

І запевню, що було там з пів сотні Ковальських! 

Табір обкопали під турецьким носом, 

А Ходкевич вийшов й мовив всім тимчасом: 

Нема чого страхом серця наповняти, 

Турки – це собаки, свині всі рогаті; 

Недовірки-дурні, лоби нехрещені, 

А над нами Бог, за нами дім і наречені. 

Шаблями рубаймо – й додому вертаймо, 

А старими м’ясо пивом запиваймо. 

– Мовив так Ходкевич, Осман наступає, 

Як собака виє, як курка волає; 

 За ним ненаситні велети і карли, 

Щільно землю вкрили трупи, вогні всіх пожерли. 

Серед диму стали з долею держави 

Липський, Пельц, Будзинський і Ковальських лави. 

Вірш мій коротенький не розкаже в міру, 

Як Будзинський з Пельцем боролись за віру. 

Як Ковальський з Липським, обидва зухвальці, 

Османові геть утнули зуби й склали в жменці. 

І як на різачку вмер бідний Ходкевич, 

І як мир почався – всій Європі велич. 

Розійшлись солдати, сичить Осман люто, 

Що в смертельні пута бусурман закуто. 

Король палац вибрав – стогін лине Львовом, 

Бо проста рука шляхетська склала турків ровом. 

А в полі хотинськім голови зложили 

Липський, Пельц, Будзинський й Ковальських множини.