ІІІ Республіка, що існує з 1989 року, для одних була черговим втіленням ідеї вільної Польщі, натомість для інших – посткомуністичним монстром, який зовсім трішки нагадував Польщу. Ця дійсність не влаштовувала Анну Валентинович аж до 2005 року, коли до влади дійшли політики, що підважили домовленості круглого столу.

Глибоко ідейна мати «Солідарності» вірила, що комуністів відсторонили від влади не для того, аби вони повернулися замаскованими під капіталістів та просвітлених європейців, але для того, аби відновити найкращі республіканські та християнські традиції І Польської Республіки (до 1795 року): справедливість, повну незалежність та повагу до людини.

Тим часом за криваві злочини системи, здійснені людьми Ярузельського, – навіть з недалекого минулого, як-от вбивство священика Єжи Попєлушка – ніхто не поніс покарання. З іншого боку, заслуги боротьби за незалежність героїв «Солідарності» залишалися недооцінені чи замовчувані. Їх не могли навіть точно визначити, ніби, за Чеславом Мілошем, – «щоб змішати добре і зле».

Валентинович не могла зрозуміти чи погодитись з фактом, що люди, сповнені бажання працювати, опиняються на улиці через реструктуризацію промисловості.  В рамках цього процесу закривалися чи продавалися за безцінь заводи, наприклад, фабрика кабелів в Ожарові, яку вона активно захищала. Її дратувало, що економічний успіх став привілеєм номенклатури, яка часто діяла поза законом. 

Непокору та опір Валентинович очорнювали тодішні мас-медіа, створені колишніми «партійними товаришами» та передовою опозицією. Вони нахвалювали новий лад як найкращий з можливих. Натомість тих, хто ставив його під сумнів, зневажливо називали «невдахами» або «божевільними».

Щоб втекти від реальності та віднайти своє минуле, від середини 90-их років до кінця життя вона майже щороку відвідувала на Волині українську родину – сестер Ольгу, Катерину та Анну, братів Івана та Василя, а також племінника Анатолія.