01.03.2002, 16.00, Київ
КЛУБ ПРЕЗЕНТАЦІЇ КНИЖКОВИХ НОВИНОК МФ “Відродження” (вул. Артема, 46)

Презентація книги ПАВЛА СМОЛEНЬСКОГО “ПОХОВАННЯ РІЗУНА”
(Pawel Smolenski “Pochowek dla rezuna”, wyd. Czarne, Wolowiec 2001)
з обговоренням теперішнього стану українсько-польських взаємин.

З рецензією на книгу виступить відомий український культуролог ВАДИМ СКУРАТІВСЬКИЙ

    В дискусії навколо польсько-українських проблем візьмуть участь:
Павел Смолєньскі – журналіст, публіцист, автор книги (Польща),
Влодзімєж Менджецкі – працівник Інституту історії Польської АН (Польща);
Євген Стахів, Леонід Фінберг, Георгій Касьянов, Володимир Кулик, Максим Стріха, Олександр Гриценко, Сергій Квіт, Андрій Мокроусов, Анатолій Дністровий, Сергій Грабовський, Володимир Моринець, Ігор Римарук, Тарас Возняк, Андрій Павлишин, інші дослідники даної проблематики та провідні українські журналісти.

    ПРОПОНОВАНІ ТЕМИ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ:

1. Українська та польська історична пам’ять і її вплив на сьогоднішні взаємини між народами двох держав-сусідів.
2. Ставлення до спільної історії на етапі становлення національної ідентичності. Роль історичної пам’яті у процесах формування національної самосвідомості українців і поляків.
3. Проблема переоцінки конфліктних етапів польсько-української історії. Відкритість на діалог з іншим.
4. Стереотипи сприйняття українця в Польщі та поляка в Україні: як впливають ці породжені масовою свідомістю фантоми на процес встановлення дружнього діалогу? Яким чином інтелектуальна еліта може сприяти народженню справді добросусідського діалогу між двома країнами? Чи існує якась залежність у сприйнятті українців поляками і навпаки у залежності від регіонів проживання: чи сформувався один домінуючий стереотип, чи стереотипи масової культури залежать від регіонів мешкання?
5. Як сьогоднішня політична ситуація впливає на розвиток взаємин між поляками та українцями (вступ Польщі до ЄС)?

“Pochowek dla rezuna”, wyd. Czarne, Wolowiec 2001
Яцек Куронь “Братня кров” // Gazeta Wyborcza 19.10.2001

    “Книжку “Поховання різуна” (“Pochowek dla rezuna”) я прочитав з болем у серці. Я народився і виховався на тій землі, де так довго лилася польська й українська кров у братовбивчій війні. Потім довгі роки я блукав по Бещадах і Низькому Бескиді, тобто по Бойківщині і Лемківщині. Тому кожне слово цієї книги викарбуване у мене в серці; бо занадто багато я вислухав скарг, мені розповідали про занадто багато вчиненого зла.
    Смолєньскі розповідає історію про те, як поляки кривдили українців. Це викривлений образ, бо було й навпаки. Можна сказати, що таким чином встановлюється історична справедливість, адже довгі віки голос польської скарги звучав у наших вухах значно голосніше, а до того ж останні 50 років у нас панувала одностороння, чорна, антиукраїнська пропаганда. Але я не вірю у справедливість у балансі злочинів. Такий баланс – завжди одностороннній, нічого тут не вдасться збалансувати.
    Багато поляків мислять стереотипами українського різуна. Багато українців – стереотипом дворушного польського окупанта. А стереотипи відзначаються тим, що навіть частково описуючи реальні події, в цілому є брехнею. Тим, хто говорить про українських різунів, я хочу нагадати галицький бунт Якуба Шелі 1846 року. Тоді польські селяни вчинили страшну різанину польської шляхти. Довго потім довелося заліковувати рани.
    Майже через сто років після тих подій у Рабі Вижній, внуки бунтарів розповідали, як селяни клали пана поміж дві дошки, пиляли і приказували: повільно ріжте, бо добрий був пан. Пани теж не підставляли другої щоки.
    Про це писав Корнель Уєйскі:
        “Z dymem pozarow, z kurzem krwi bratniej,
        Do Ciebie, Panie, bije ten glos.
        Skarga to straszna, krzyk to ostatni
        Od takich modlow bieleje wlos”.
    Була то братовбивча війна двох народів – народу селянського і народу шляхетського. Уявімо на мить, яким страшним, нелюдським було життя селян з Раби Вижної під панським пануванням, якщо вони вчиняли подібне. Страшно подумати, наскільки це було жахливіше на перетині релігійної й етнічної своєрідності.
    І такі події, тільки пізніші у часі і саме на релігійно-етнічному пограниччі, проникливо описує Смолєньскі. Одній з моїх далеких тіток обрізали груди, а вона була на пізніх строках вагітності. Поранена лежала вона біля залізничних колій. У Завадці Мороховскій, селі, змальованому в книжці, у списку жертв різанини, що містить 56 прізвищ, – українських і польських – трапляються і такі записи: Катерина Максим, 4 роки – рот двічі проколото багнетом, дві рани від багнету у грудях, цілком розпоротий живіт, Катерина Томаш – відрізані груди, порізані губи. Жила ще годину. Такі жахіття можна перелічувати й перелічувати.
    Генрик Сенкевич закінчив роман “Вогнем і мечем” словами: “Громадянські війни тривали ще довго. Потім звалилася зараза і шведи. Татари майже постійно “гостювали” в Україні, захоплюючи тисячі людей у неволю. Спорожніла Річ Посполита, спорожніла Україні. Вовки вили на згарищах колишніх міст, а квітучий колись край був схожий на великий склеп. Ненависть оселилася в серцях і отруїла братню кров, і жодні уста довго не промовляли: “Хвала у вишніх Богу, а на землі мир добрим людям”.
    Ми знаємо, що Сенкевич необ’єктивно описав польсько-український конфлікт, але в останніх реченнях висловив істину: не може бути незалежної України без незалежної Польщі, і не може бути незалежної Польщі без незалежної України. Сьогодні коштом важкої праці, завдяки величезним зусиллям поляків і українців ми отримали шанс примирення наших народів, отже, й шанс на довічну свободу і незалежність. Проте це всього лиш шанс, що переконливо обгрунтовує книжка Смолeнського. Бо йдеться в ній не лише про поховання різуна. Моя національна свідомість у ранньому дитинстві формувалася у Львові. З вікна нашої квартири я бачив обеліски Цвинтаря Орлят, дітей, які загинули, захищаючи польську приналежність Львова. Цвинтар був і залишився символом польської звитяги. Одразу після здобуття незалежності Річ Посполита вшановувала свої перемоги на могилах жертв тієї братовбивчої війни, яка – як виявилося – була головною віхою у програші справи незалежності. Такі парадокси нашої польсько-української історії.
    По обидва боки кордону земля рясно вкрита польськими й українськими могилами. Не треба засипати цих могил. Нехай вони стануть знаком нашої спільної пам’яті. Нехай свідчать, наскільки ми близькі одне одному, яку велику ціну ми заплатили за свободу і незалежність наших народів. І як багато ми заплатили за її поховання. Про це “Поховання різуна”. І за це, Павле, я сердечно тобі дякую”.