Візит президента Франції Еммануеля Макрона, президента Румунії Клауса Йоганніса, канцлера Німеччини Олафа Шольца та прем’єр-міністра Італії Маріо Драґі до Києва на четвертому місяці війни — це символічна подія, однак її не можна розглядати окремо від усієї дотеперішньої політики цих держав. До того ж, цей візит був практично врівноважений днем пізніше приїздом до Києва прем’єра Великої Британії Бориса Джонсона. Значення відвідин Києва чотирма європейськими лідерами, таким чином, не варто переоцінювати, а оцінка цієї події має спиратися на старий римський принцип «facta, non verba» («вчинки, а не слова»).
Німеччина, Франція та Італія десятиліттями провадили східну політику ЄС під гаслом «Russia first» («насамперед Росія»), а Берлін і Париж від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну очолили табір умиротворення (заспокоєння агресора черговими поступками). Німці також зробили чималий внесок у появу в Кремлі переконання в безкарності агресії та прийняття в Москві розрахунку на те, що реакції Заходу на таку агресію не буде. Це стало одним із чинників, які посприяли початку війни. Приблизно так само поводилася Франція та — менш демонстративно — Італія. Румунія «заховалась», а дії на українському напрямку обмежувала суто гуманітарними заходами, хоча й вислала Україні також певну кількість озброєння та військової техніки. Фактом є й те, що Румунія не домагається винятків із санкцій ЄС проти Росії. Це позитивно відрізняє цю країну від Угорщини, яка своєю чергою прийняла більше біженців з України, ніж Румунія, і виділила жертві агресії більшу гуманітарну допомогу. Польська дипломатія інтенсивно переконує Бухарест, що найкращим способом гарантувати безпеку Молдови є озброєння України. Але Румунія у сфері військової підтримки для Києва не переходить до тієї активнішої групи, в якій є Польща, балтійські та скандинавські держави, Словаччина та Чехія.
Гра повторюється — цього разу знов Румунія
Коли 2003 року Польща, на відміну від Німеччини та Франції, підтримала американську інтервенцію в Іраку, а польський та український контингенти стали після виходу іспанців у 2004 році найчисленнішими в керованій поляками дивізії Центр-Південь, Варшаву оголосили «американським троянським конем у ЄС». Незадоволені Німеччина і Франція разом з Росією (обуреною підтримкою Варшавою і Вільнюсом Помаранчевої революції у 2004 році) не запросили президентів Польщі та Литви на зустріч у Калінінграді з нагоди 750-річчя заснування міста, перейменованого москалями на честь радянського вбивці, підпис якого стоїть під наказом про розстріл близько 22 тисяч польських офіцерів і поліціянтів. Їх убили в 1940 році у Катині, Харкові та Твері. До Калінінграда, разом із президентом Жаком Шираком (котрий у 2002 році обіцяв Путіну в Сочі екстериторіальний коридор через Литву до Калінінградської області) і канцлером Ґерхардом Шрьодером (символ успіху російського корумпування найвищих політиків «старого ЄС» і творець газопроводу Північний Потік I), запросили також крайньо лівого прем’єр-міністра Іспанії — Хосе Луїса Сапатеро. Це за його наказом іспанці залишили Ірак, вивели свій контингент зі спільної дивізії з поляками і українцями та розсварилися з американцями. Після такого кроку Іспанія мала бути «винагороджена» Німеччиною, Росією та Францією, і її прем’єр опинився поміж «великої трійки» в Калінінграді, де Іспанія має «давні та загальновідомі інтереси», на відміну від «далеких і не важливих» Польщі та Литви. Дозволяю собі цю іронію, щоб підкреслити: міраж прийняття Німеччиною та Францією менших держав до кола «європейської директорії» є одним із постійних інструментів в арсеналі їхньої дипломатії, і він діє, особливо на амбітних і марнославних політиків. Поляків теж спокушали в подібний спосіб за часів Дональда Туска, а його прихильники й сьогодні цей політичний театр вважають ознакою тодішньої «сильної позиції Польщі в ЄС».
Джерело: Український тиждень
