Вікторія Амеліна: «Культура — це завжди про пошук істини та контакту, способу комунікації»
Про відповідальність інтелектуалів, довіру між суспільством та елітами й цінність культури з Тижнем поспілкувалася Вікторія Амеліна, українська письменниця, лауреатка премії Конрада 2021 року.
У чому, на ваш погляд, вимірюється альтернативна вартість культури, якої ми зазвичай не помічаємо через різні обставини?
— Альтернативна вартість — це ж усе-таки передусім економічне поняття про втрачені можливості виробництва. Ось я звільнилася з роботи в ІТ-компанії та три роки писала роман «Дім для Дома» (2017) — яка приблизно його альтернативна вартість із погляду економіста? Наприклад, велика квартира в тому самому домі в центрі Львова, де живуть герої роману та виріс у 1930-х Станіслав Лем. Але мені здається, я все ж набула більше, ніж якби просто купила там квартиру — хоч, звісно, на іспиті з економіки такого краще не говорити. Але спробуймо поставити ще декілька запитань: яка ціна відсутності культури? Чи справдилася б Україна, якби Василь Стус не писав віршів? Або якби промовчав під час прем’єри фільму Сергія Параджанова, не сказав, що може повторитися 1937-й? Це ж теж культура — підійнятися й заговорити разом з іншими. Культура — це завжди про пошук істини та контакту, способу комунікації.
В одному зі своїх нещодавніх інтерв’ю Оксана Забужко порівняла українське суспільство з велетом, який сильний тілом, але має дуже маленьку голову, що її увесь час відтинають. Очевидно, йдеться про наші інтелектуальні еліти. Власне, інтелектуальна еліта сучасності — яка вона? Чому ми забуваємо, що насправді влада належить тим, хто народжує нові ідеї, сенси, способи поведінки тощо?
— А влада зараз справді в нас? Я б хотіла так думати, але не впевнена. Коли була студенткою, мала нагоду коротко поспілкуватися з одним високопоставленим українським чиновником. Він був напідпитку й, мабуть, тому сказав мені щиро: «Та що ти там вчиш в університеті — важливо не що ти знаєш, а кого». Той чиновник досі на посаді, а отже, він, можливо, мав рацію? В Україні досі важливі зв’язки та готовність їх використовувати задля власної вигоди. Без них талант та інтелектуальна спроможність переважно залишаються непоміченими: бракує «чесних» соціальних ліфтів та аж ніяк не бракує інших.
Ось був би у Василя Стуса не талант, а зв’язки й безпринципність, то був би це вже не Стус, а причетний до його засудження такий собі Медведчук. Успішний, багатий, дружина красива в телевізорі. Невже ми справді очікуємо, що більшість громадян щиро вибиратиме собі долю Стуса, а не Медведчука? Це ж безглузде очікування: більшість не може вибирати самопожертву. Не буває націй-мучениць, націй-героїнь, націй-геніїв. Такими можуть бути конкретні постаті — так звана активна меншість. А народжувати нові ідеї та сенси — це в нас досі такий собі шлях самурая. Мені здається, наприклад, полякам легко взоруватися на Чеслава Мілоша. Попри всі випробування, він таки дістав свою «нобелівку». А в нас легше отримати визнання в пісенному конкурсі чи шоубізнесі типу КВК. Не кажучи про не надто чесні бізнес-схеми. Тому що бачить більшість? Реальність. Як запитувала героїня якогось радянського кіно: «Ти хочешь поехать на дачу или чтобы тебе оторвало голову?». У цьому дивному запитанні насправді вся суть вибору простої людини в посттоталітарному суспільстві, якому знову й вічно загрожує падіння в той самий тоталітаризм. І треба сказати, що в 1930-х нам же таки «відірвало голову» — не так, як у кіно, — ту «голову велетня», про яку говорить пані Оксана Забужко, нашу прекрасну справжню еліту.
Знаєте, я недавно, читаючи нову книжку Ярослава Грицака, знову завмерла на цифрах «Розстріляного відродження». Мимоволі уявляєш, що для тебе, людини, яка живе та працює в оточенні митців, означали б ці цифри з книжок. Подібна статистика означала б знищення 80% моїх друзів і знайомих. Маємо зрозуміти, чим ризикуємо, і хоч яка невелика чи слабка сьогоднішня еліта, не допустити окупації та повторення — ні 1937-го, ні 1972-го, коли вперше арештували Стуса. Наша робота — зокрема просто бути, бути разом і рости разом. Щоби «маленька голова велетня» стала великою, яку так просто не відірвеш.
Свого часу ви висловили думку, дуже суголосну з наведеною якось Мартіном Поллаком: інтелектуали нерідко замкнені у власній «бульбашці», не бачать людей з-поза її меж — і решта суспільства відповідає їм взаємністю. Як можна налагодити зв’язок між суспільством і культурними, інтелектуальними елітами?
— Не пам’ятаю, чому саме я так сказала. Але довіра між елітою та суспільством крихка зараз у багатьох країнах. Проговорю, можливо, страшну для когось річ: інтелектуал із Києво-Могилянської академії та інтелектуал із Гарварда, найімовірніше, ближче одне одному ціннісно, ніж інтелектуал із Києво-Могилянки та відданий фанат шоу «Битва екстрасенсів» у сусідній із ним квартирі на околиці Києва. Ми ж усі тепер у спільному просторі — за бажання я можу приєднатися та послухати семінар у Гарварді онлайн, а ось на концерт, скажімо, Олі Полякової я не пішла б. Нещодавно в Краматорську її безкоштовний виступ на площі заважав мені спати — але щось я вирішила не приєднуватися до такого свята.
Річ не в рівні IQ і точно не в кількості прочитаних сторінок «Улісса». Суспільство творять спільні цінності й цілі. Хтось в Америці добре сформулював запитання: як так сталося, що ті люди, які роками мріяли, щоби їхні діти змогли вчитися в найкращих університетах, зненавиділи випускників цих самих університетів і перестали їм довіряти? Але США після Трампа змогли відновити нормальну роботу інституцій майже миттєво. Чому ми так не можемо? Знову ж таки — та сама колись відірвана «голова». У нас відібрали нашу еволюцію останніх століть. А сталий розвиток неможливий зусиллями геніїв і героїв. Для сталого розвитку потрібні інституції та час.
Ось дивіться, ви ж зараз берете в мене інтерв’ю тому, що я стала лауреаткою Літературної премії імені Конрада-Коженьовського. Ця премія надзвичайно важлива для української літератури, хоч і започаткована ніби ззовні, Польським інститутом у Києві. І журі її, крім українських експертів, включає також і польських. Чому ця премія важлива? І чому Тиждень бере інтерв’ю все-таки в лауреатки літературної премії, а не в популярної блогерки — тим самим і намагаючись відновити той самий зв’язок, про який ви мене запитуєте? Премія Конрада, власне, є інституцією з історією здорового функціонування, починаючи з 2007-го. Це премія, яка досі жодного разу не схибила. Перший її лауреат — Тарас Прохасько, другий — Сергій Жадан, далі були Наталка Сняданко, Таня Малярчук, Софія Андрухович… Насправді кожен і кожна, хто до 40 років отримав цю відзнаку, залишаються важливими для української літератури. А годинник цінний, коли він показує правильний час завжди, а не двічі на день. Інституції — теж, їхні репутації — теж. Тож премії, державні й приватні, можуть ставати містком довіри. Медіа повинні ними ставати. Роль медіа тут ключова.
І маємо пам’ятати, що довіра дуже крихка. Не можемо дозволити собі хибити. Бо довіра в суспільстві складається з таких маленьких містків, які ми будуємо, говорячи одне з одним і працюючи одне з одним. Коли руйнуємо навіть один такий місток, маємо знати, що часом обвалюємо й довіру загалом. А довіра одне до одного — фактор виживання в умовах війни. В Україні поламано занадто багато систем водночас, а головне — поламані люди. Але нам потрібен сталий розвиток, насправді століття сталого розвитку або хоча б десятиліття — ми і його ще досі не мали. Зрештою, ми не мали й одного такого дня, щоби більшість українських телеканалів транслювали виключно проукраїнський контент і надавали простір для висловлювання саме українській культурній та інтелектуальній еліті. Жодного дня в історії.
Ми живемо в дуже непрості часи змін на різних рівнях. У яких термінах, з якої перспективи, на ваш погляд, можна говорити про відповідальність інтелектуалів, зокрема письменників? Ідеться про ідеї, дії чи, можливо, ще про щось?
— Мені здається, у такі часи, як тепер, письменники — трохи як лікарі, у тому сенсі, що їм теж важливо керуватися правилом «не нашкодь». Але це обмеження, яке я виставляю сама собі — ніби вводжу сама для себе воєнний стан. Бо вибираю бути разом із тими, хто на війні, — теж на війні. Я в жодному разі не можу й не хочу обмежувати інших. Митець не має відчувати відповідальність «для» — митець залишається митцем, лише бувши справжнім, тобто щиро, а не вдавано шукаючи себе. Але якщо для мене відповідальність у цей момент історії абсолютно органічна, ніхто не може нав’язувати мені думку, що митець не повинен мати відповідальності.
До того ж я водночас частина українського осередку міжнародного PEN-клубу, а його хартія, ухвалена, здається, ще 1921-го в Лондоні, твердить, що я зобов’язуюся протистояти будь-яким формам утисків свободи самовираження у своїй країні та в усьому світі. Щоправда, навіть у хартії ПЕН є згадка про «мирний час». Мій особистий час уже восьмий рік як не мирний.
Ви — засновниця літературного фестивалю в прифронтовому містечку Нью-Йорк на Донеччині. У чому, на ваш погляд, полягає важливість цієї ініціативи?
— Нью-йоркський літературний фестиваль — це про те, що ми не боїмося по-справжньому жити в час війни. Про те, що поруч із лінією фронту може бути не лише розважальний формат — теж, звісно, необхідний як форма підтримки людей, військових і цивільних. Поруч із лінією фронту можуть бути інтелектуальні дискусії, читання та лекції, які породжують нові сенси — не лише своїм змістом, а й самим тим фактом, що виникають саме там, саме з тими, хто на лінії. А решта України має бачити справжню Донеччину, не стереотипне зображення шахтаря з чорним обличчям, а, наприклад, скрипальок із Торецька. Ось тепер, у січні, робимо захід у центрі Львова за участі підлітків з смт Нью-Йорк — переможниць нашого конкурсу есе «У пошуку справжніх історій». Школярки з Донеччини читатимуть свої есе про Нью-Йорк і війну в культовій «Дзизі», поруч із найкращими українськими поет (к) ами та музикант (к) ами. Маємо чути своїх, не вигаданий конструкт «Донбас» без обличчя, а конкретні живі голоси. Бути разом. Проєкт освітньої подорожі дітей до Києва та Львова так і називається «Зима разом: зустрічі з ньюйоркцями».
Чому культуру, хоч би що відбувалося, не так уже й просто поставити на режим очікування? Що ми як суспільство втрачаємо, коли культура та гуманітарна сфера стагнують?
— Ми стаємо порожніми, і порожнечу заповнюють чужі сенси. Ми втрачаємо себе — ось і все. Культура — це дзеркало. Знаєте, який вигляд мають люди, які роками не дивляться в дзеркало взагалі? Наша українська ідентичність зараз такий вигляд і має. І вже не можна чекати — треба на себе подивитися. Спершу страшно, але потім насправді легко привести себе до ладу й звикнути часом звірятися з власним зображенням на виставках, у театрах, у книжках.
——————
Вікторія Амеліна народилася 1986 року у Львові. Отримала ступінь магістерки комп’ютерних технологій у НУ «Львівська політехніка». Працювала програмісткою та керівницею в міжнародних IT-компаніях. У 2014 році дебютувала в літературі з романом «Синдром листопаду, або Homo Compatiens», який увійшов у десятку рейтингу «ЛітАкцент року — 2014». Роман «Дім для Дома» вийшов у 2017, відзначений як найкраща прозова книга року за версією Запорізької Книжкової Толоки й увійшов до коротких списків національних та міжнародних премій: «ЛітАкцент року — 2017», Премії міста літератури ЮНЕСКО, Європейської літературної премії. Членкиня Українського ПЕН-клубу. Засновниця Нью-йоркського літературного фестивалю на Донеччині. Лауреатка премії Конрада 2021.
