Книжка виходить 20 травня одночасно і в Польщі, і в Україні. Українською вона публікується за підтримки Польського інституту в Києві у видавництві «Човен», переклад Андрія Бондаря. Це історії людей і тварин, які опинилися в зоні бойових дій та окупації. Письменник зауважує, що не планував писати про цю російську-українську війну, адже в Україні є достатньо талановитих авторів і авторок, які фіксують цю нову дійсність. Однак, приїхавши в Україну і відвідавши притулок для тварин під Києвом, почав писати книжку і допомагати як волонтер. Зрештою привіз додому з України історії на нову книгу, а ще — собаку Дружку. 

Як народилася ідея книги «Дельфіни і Вельзевул»? Коли, у який момент ви зрозуміли, що потрібно написати книгу про цю російсько-українську війну?

Я приїхав до воєнної України досить пізно — восени 2023 року. На презентацію моїх книжок, виданих у видавництві «Човен» у перекладі Андрія Бондаря — про геноцид у Руанді та про війну в Боснії. Я приїхав із твердим наміром не писати книжку про цю війну. Адже вже тоді читав тексти українських письменниць і письменників, авторів художньої літератури, ба навіть поетів, які раптово, після початку повномасштабного вторгнення, стали чудовими репортерами. Українці фіксують цю війну з хронікальною точністю. Тож я вважав, що моє — автора ззовні — письмо на цю тему не є необхідним.

У ту поїздку я завітав до притулку для тварин «Сіріус» у Федорівці, неподалік від Києва. За кілька місяців до того, у 2022-му, Федорівка була під окупацією. Три тисячі тварин пережили той час завдяки мужності й рішучості Олександри Мезінової та кількох інших людей. Це я дізнався тоді, доволі побіжно, коли був там уперше. Через кілька місяців я повернувся до «Сіріуса» з допомогою. За гроші, зібрані серед моїх знайомих і польських читачів моїх книжок, я купив перші п’ять тонн сухого корму. Коли я звідти виїжджав, Саша Мезінова на прощання сказала мені пошепки, що будь-яку біду в «Сіріусі» вони переживуть, але повернення росіян — уже ні. Це був момент, коли я вирішив, що спробую задокументувати цю воєнну історію — про людей, але й про тварин, які теж є жертвами війни.

Ви розповідаєте про цю війну крізь призму історій тварин і людей, які поруч із ними. Чому саме така перспектива? Чому це для вас важливо?

Бо це, мабуть, перша війна в історії, у якій до тварин ставляться так суб’єктно. У ці часи зла це щось красиве й підбадьорливе. Це щось добре. Тому це потребує фіксації. Це історії з самого центру війни, адже потім я поїхав далі: до Куп’янська і на Донбас. І звідти привіз розповіді про страх і відвагу, про любов і ненависть, про втрату й розпач, але також про неймовірну людську силу. Це вся правда про цю війну.

Чим відрізняється робота над книжкою про війну, коли йдеться про минуле, і коли йдеться про війну, що триває зараз? Які виклики постають перед репортером? З якими труднощами ви зіткнулися під час роботи над книжкою «Дельфіни і Вельзевул»?

Українська історія ще триває. Вона відкрита, без завершення. Бо ця війна досі не закінчилася. Люди й тварини гинуть щодня. Росія щодня вбиває в Україні. Можливо, мені слід було б зачекати із написанням книжки до завершення війни? Я вирішив, що ні. Що треба писати зараз — поки все це ще живе, пекуче, не охололе. Можливо, колись я напишу ще одну книжку про Україну. Я хотів би розповісти про звільнений Маріуполь. Коли агресори підуть, я одразу туди поїду. І поживу там якийсь час. Поки що це лише мрії… Але хто з нас знає, що станеться у майбутньому?

Чи мали ви побоювання, що розповідатимете — також і українцям — про їхню (нашу) війну?

Мав. Але кожну нову книжку, яка розповідає про реальних людей, супроводжує багато сумнівів. Українські читачі, без сумніву, будуть суворими рецензентами. Вони оцінять мою працю — краще чи гірше, — але після прочитання «Дельфінів і Вельзевула» ніхто не матиме сумнівів, що це також і моя війна.

Чому для вас особисто важливо їздити в Україну? Це репортерська цікавість, чи щось більше?

Я писав книжки про вбивства в Камбоджі, Боснії та Руанді. Їх також видано в Україні. Я волів би більше не писати таких репортажів. Але вбивства ніколи не припиняються. І не припиняться, доки ми живемо на цій планеті. Це усвідомлення не звільняє нас від обов’язку намагатися зробити так, щоб вони все ж таки колись припинилися.

Злу потрібно дивитися в обличчя, потрібно фіксувати його таким, яким воно є. Щоб, як каже Ганна Краль, люди злякалися. А коли вони злякаються, можливо, перестануть убивати інших. Це добрий спосіб мислення. Але це означало б, що наші воєнні хроніки мають дійти й до людей у Росії. І певно, колись так і станеться. Я в це вірю. Питання лише в тому, що з цього вийде. Ми цього не знаємо.

Рятуючи тварин, ми рятуємо себе?

Так. Бо, як каже Лала Тарапакіна, очільниця організації «12 Вартових», рятуючи тварин війни, ми рятуємо власну людяність. Рятуючи собак і котів, покинутих людьми, які тікають, ми зберігаємо не лише те, що в людині добре, а й те, що її зміцнює. Ми не безпорадні перед злом. Ми здатні діяти, ми сильні. І вибачте за цей пафос, якого я не люблю, — ми етичні. Ми рятуємо кожне життя. Бо кожне життя має значення.

Ви є і репортером, і волонтером. Чи існує чітка межа між цими двома ролями? Чи впливає одна на іншу і як саме?

В Україні ця межа для мене дещо стирається. І в цьому немає нічого поганого. Моя журналістська допитливість дозволяє мені бути уважнішим до того, що тут говорять люди і чого вони потребують. А мій волонтерський досвід — передусім в організації «12 Вартових», а інколи й у «Порятунку тварин Харків» — безперечно допоміг мені побачити страждання тварин зблизька. Під час евакуацій я не раз відчував їхній тваринний страх, але й вдячність. Іноді — буквально тілесно, бо не один пес їхав із війни до кращого життя просто на моїх колінах.

Чого було більше під час роботи над книжкою — болю чи світла? Чи зло завжди має одне й те саме обличчя?

Зло найчастіше подібне до іншого зла. Як і добро — до добра. Було багато болю, але й чимало світла. Напевно, світла — більше, ніж у попередніх книжках. Іноді мені здається, що це світло оманливе, а іноді — що воно зігріває й дає людям силу пережити найгірше. Андрій Бондар, який уже переклав «Дельфінів і Вельзевула» українською, сказав мені, що це книжка про вмирання, але сповнена життя. Тож, можливо, «Дельфіни і Вельзевул» — це сповнена світла книжка про темряву?

Ваші поїздки на евакуації. Що було найважчим? І чому для вас було важливо брати в них участь — це лише журналістська цікавість чи також щось особисте як для людини, яка любить тварин?

Найважчим був страх, який переживали мої близькі поза межами України. Я не вмію брехати. Родина знала, що сьогодні я на Донбасі їду туди, а завтра — сюди. Що є дрони, ракети, артилерія. Бо я бував і в Нікополі. Нерви моїх близьких дорого мені коштували. Не знаю, чи наважився б я їхати так близько до лінії фронту, якби був лише волонтером. Але документуючи книжку про людей і тварин на війні, я не мав вибору. І знав це від самого початку. Якщо є люди, які рятують тварин із прифронтових територій, ризикуючи власним життям, я повинен здобути їхню довіру і поїхати з ними на ці евакуації. І не раз. Бо саме там відбувається найважливіше. Там життя зустрічається зі смертю.

Що ви привезли з цієї війни, окрім репортажів. І кого?

Багато нової дружби — а в моєму віці це зовсім не так просто. Тепер страх за моїх українських друзів супроводжує мене постійно. Вони майже щодня евакуюють тварин. Щодня наражаються на смертельну небезпеку. Тож із України я привіз чимало тривоги.

Але, здається, ви питаєте про Дружку. Це розумна, красива й ніжна собака з Дружківки. Рятувальники з харківського «Порятунку тварин» знайшли її в покинутому будинку. Назвали її Міррою. Вона була змерзла, голодна, виснажена й налякана. Вона стерегла своїх мертвих цуценят, які загинули від холоду. Ми поїхали по неї до Харкова, щоб вона не мусила долати довгий шлях додому сама. У дорозі з Мірри вона стала Дружкою. Сьогодні вона живе в Греції, має зручний диван, великий обгороджений оливковий сад і люблячу міжвидову родину. Вона — наша улюблениця.

Ваша книжка виходить одночасно в Польщі та в Україні. Як сьогодні слід розповідати полякам — і не лише полякам, але передусім їм як сусідам — про цю російсько-українську війну? За вашими спостереженнями — які теми чи акценти досі залишаються важливими для поляків у цьому контексті?

Що довше триває ця війна, то більше європейські суспільства втомлюються від неї. Це складно збагнути, але це так. І саме цього прагне Путін — щоб світ перестав звертати увагу на українські страждання. Ми не можемо цього допустити.

У Польщі додатково помітні антиукраїнські настрої, які, я в цьому переконаний, ініціюються й підживлюються Москвою. Путін хоче нас посварити. Російські служби активно діють у Польщі, а в соціальних мережах сіють хаос. Робота російських тролів дає результати. Багато людей цього не розуміють і піддаються. Це нерозумно. Бо кожен, хто бодай трохи розуміє, що відбувається довкола, має усвідомлювати: Україна захищає також і нас. Захищає всю Європу.

Про це потрібно говорити знову і знову. Але як саме — я не знаю. Напевно, завжди слід говорити правду. І називати брехню брехнею — особливо ту, що лунає в публічному просторі. Я зробив те, що вмію: написав репортажну книжку. Я розповідаю в ній про те, якими відважними, витривалими, великими є українці й українки. Що в часи зла вони здатні на найкращі вчинки. Звісно, не всі — люди всюди різні. І це я також намагався показати.

Ми повинні допомагати Україні з усіх сил. Не лише тому, що вона, як я вже сказав, бореться і за нашу свободу. Ми повинні підтримувати українців і українок, бо ми — люди. І цього достатньо: бути людьми, чутливими до чужого болю. Хотілося б, щоб у таких обставинах людська безкорисливість була для всіх нас природною й очевидною.

З Войцехом Тохманом розмовляла Марія Семенченко