Цієї осені в Києві відбудеться прем’єра вистави «Cassandra. Project» від легендарного польського режисера Ґжеґожа Яжини. Це постановка за творами Лесі Українки, Еврипіда й Сартра. Тексти для вистави готували сам режисер і драматург Роман Павловський-Фельберг. 

Над виставою режисер працює разом із Національним театром імені Лесі Українки та Національним театром імені Івана Франка. Понад 15 років режисер мріяв поставити на сцені масштабний проєкт, присвячений Троянським війнам. Зараз, у Києві, все зійшлося, говорить він: місце, час, історичний контекст і люди, які завдяки своєму досвіду тонко й глибоко відчувають античну трагедію, адже щодня самі живуть у війні. 

Ця вистава про Кассандру — віщунку, яку ніхто не чув, фактично є тим самим пророцтвом: минули тисячоліття, а імперії й далі ведуть загарбницькі війни. Чи може мистецтво попередити це? У центрі режисерської уваги — долі жінок у війні.

Як повномасштабне вторгнення Росії в Україну змінило ваше життя? Якою ви запам’ятали реакцію польського суспільства в перші дні війни?

У ті дні я був просто шокований, бо не вірив, що ця війна справді може початися, що Росія нападе на Україну. Думав, це лише така російська тактика залякування. Це був шок.

У Польщі миттєво з’явилося величезне відчуття єдності з українським народом. Протягом багатьох місяців тривала надзвичайна мобілізація людей, щоб допомогти тим, хто рятувався від війни. Від збору гуманітарної допомоги до організації логістики, пошуку житла, допомоги з переїздами, надання місць для ночівлі. Це був дуже добрий час у польсько-українських відносинах. Мабуть, один із найкращих. Ми справді відчули себе сусідами. Між нашими народами на рівні різних суспільних груп виникла дуже цікава й сильна емоційна близькість, що трапляється вкрай рідко. Ми всі незалежно від поглядів відчували так само.

Ви тоді думали, що в цій ситуації може зробити мистецтво, зокрема і театр? Якою є роль культури й мистецтва в цих нових умовах?

Спочатку все було дуже практично. До Польщі приїжджали митці — актори, режисери, — і ми організовували для них вистави, шукали місця для проживання, допомагали подавати заявки на мистецькі проєкти. Для художника найважливіше — творити, мати можливість перелити свій досвід у мистецтво. Тому перший рік ми передусім намагалися створити українцям простір для творчої роботи.

У молодості я пережив воєнний стан у Польщі. Той образ залишився для мене символом якоїсь апокаліптичної давнини. Я як людина XXI століття був переконаний: такого вже не може статися. Принаймні не в Європі. Тому я постійно стежив за тим, як справляються українці.

Після оборони Києва, а потім контрнаступу, у мене вперше з’явилося відчуття, що Росії буде надзвичайно складно реалізувати задумане. Я відчув величезне захоплення українським народом, його опором. Потім настала хвиля перших успіхів: вдалося відтіснити фронт, змусити російські війська відступати. Це вселяє оптимізм. Сьогодні я щодня по кілька годин читаю новини з України.

Щодо мистецького виміру, то я почав працювати над «Троянською війною» 15 років тому. Це був омріяний проєкт, який народився під впливом «Іліади» Гомера. Уже тоді мене непокоїло питання: чому війни постійно повторюються? Я хотів створити виставу, яка нагадує про ті давні часи, щоб подібної війни більше ніколи не було. Мені здавалося важливим повернути цю тему до Європи після балканських воєн. Адже це наша, європейська тема. Потрібно було знову зробити її частиною суспільної свідомості.

Я працював над цим проєктом у різних частинах світу. Робив його в Лондоні, Тель-Авіві, в Лос-Анджелесі, у Стамбулі, Варшаві. Це були різні версії «Троянської війни». Але ніхто не міг уявити, як його реалізувати. Аж два з половиною роки тому мені зателефонувала генеральна продюсерка Театру імені Лесі Українки Оксана Немчук і запросила мене зробити виставу в Києві. Того ж дня я вже знав: це буде «Троянська війна».

Чому саме образ Кассандри?

Про героїв-чоловіків написано безліч поем, їм встановлені пам’ятники, про них створено міфи. Вони стали частиною попкультури. Якщо говорити про Троянську війну, то всі знають Геракла, Гектора, Паріса — це вже своєрідний канон масової культури. Але в Україні я раптом зрозумів, що мене в цій війні насамперед цікавить саме те, як про неї говорять жінки, що вони відчувають, бо рівень їхнього усвідомлення дуже високий. Він величезний. І він підтримує інших. 

Я знаю, що сьогодні жінки воюють і на передовій. Захист країни вже давно перестав бути виключно чоловічою справою. У цьому є велика свідомість, відповідальність і ефективність. Проте у своїй виставі ми зосереджуємося на долі жінок, які стали жертвами війни. Жінки особливо відчувають на собі наслідки війн, хоча це не вони їх розпочинають. 

Саме їхній досвід — виховання дітей без чоловіків поруч, життя серед воєнних травм, депресій, страху, принижень, почуття безсилля, а водночас постійного пошуку того, що вони все-таки можуть зробити, — є для мене великою темою. Це своєрідний героїзм жінок. Їхня жертовність часто залишається непоміченою. Саме тому виникла ідея Кассандри як головної героїні, яка повертає цим жінкам голос і право бути суб’єктами власної історії.

Наша Кассандра — це не просто віщунка. На початку вистави вона взагалі нічого не знає: прокидається з амнезією. Її супутник Агамемнон розповідає їй свою версію історії. Але впродовж вистави виявляється, що ця історія потребує серйозного переосмислення й перевірки. 

Ми говоримо про повернення забутої пам’яті. Про необхідність чесно подивитися на минуле. Наша вистава говорить про суспільну й національну свідомість. І саме жінки, мені здається, залишаються її хранительками. Це дуже точно показала Леся Українка в «Кассандрі». Вона — джерело натхнення для сценарію й драматургії вистави. Окрім неї, ми багато спираємося на Гомера, на «Троянок» Жана-Поля Сартра, а також на адаптацію Есхіла.

Ви неодноразово говорили, що для вистави важливі час і місце. Що сьогодні означає для вас працювати над «Кассандрою» саме в Києві?

Для мене театр — це місце, де сходяться різні сили. Це щось на кшталт трансформатора в електромережі або великого розподільчого вузла, де перетинаються різні енергетичні лінії. І коли вони сходяться в одному місці й в один момент, виникає дуже сильний резонанс. Саме таким місцем сьогодні для мене є Україна. 

Тут театр резонує надзвичайно потужно. Тут напруга — якщо продовжити цю метафору — дуже висока. Надзвичайно сильне емоційне поле. Наші почуття відкриті, ми дуже швидко їх проявляємо. У такі моменти багато чого виходить із підсвідомості. А іноді через надзвичайно сильний життєвий досвід ми торкаємося навіть тих шарів психіки, які зазвичай залишаються несвідомими. Зараз в Україні відбувається дуже глибокий процес внутрішнього переосмислення. І особливо сильно цей процес переживають саме жінки. 

Як говорити про російсько-українську війну з українською та польською аудиторією? Чим відрізняється ця розмова для режисера? 

Звісно, існує величезна різниця між постановкою «Троянської війни» в Польщі і в Україні. Це принципово різний досвід. Тема війни в країнах, які пережили її безпосередньо, сприймається зовсім інакше. Її по-іншому проживають, по-іншому передають. В акторів інший рівень усвідомлення. 

Між Україною та Польщею ця різниця теж дуже відчутна. Українські актори мають неймовірну внутрішню усвідомленість цієї теми. Такої свідомості режисер не здатен досягти самими лише розмовами чи вправами. Вона вже дуже глибоко закарбована — не лише в історичній пам’яті народу, а й у його емоціях. Мене вражає делікатність і глибина цих переживань, те, як українці підходять до надзвичайно важких тем. Адже ми говоримо про втрату найближчих людей: про загибель чоловіка, про викрадену дитину — це речі, які складно показати на сцені.

Я намагаюся осмислювати цю тему разом з людьми, які не лише надихають мене як митці, а й дуже багато дають мені як людині. У мене є відчуття, що я на своєму місці — у правильний час і серед правильних людей. З’являється відчуття важливості часу, важливості того, про що ми говоримо, що ми робимо. І віра в місію театру.

Де для вас проходить межа між мистецькою інтерпретацією війни і правом говорити про чужий досвід?

Я чудово усвідомлюю, що сама пропозиція звернутися до цієї теми з боку людини з-за кордону є ризикованою. Тому ми дуже стараємося не розповідати про те, що відбувається просто зараз. Свідомо уникаємо прямого коментування подій останніх чотирьох років, а фактично — і від російського нападу у 2014 році. Не хочемо безпосередньо інтерпретувати нинішню війну, бо не маємо для цього відповідних засобів. Не можемо до кінця уявити, що переживають українці. Тому намагаємося максимально віддалитися від прямої публіцистики.

Натомість звертаємося до літературної спадщини — до «Іліади» та «Одіссеї», написаних понад три тисячі років тому. Це перша війна, описана в літературі з таким масштабом. І відтоді ця сама війна повторюється знову і знову. Що такого є в людині, що ми знову й знову прагнемо вбивати собі подібних, завойовувати їх, анексувати їхні землі? Мабуть, мають минути ще сотні років, перш ніж людство досягне такого рівня свідомості, щоб зрозуміти: агресивна війна з боку загарбника завжди приречена на поразку. Імперії можуть існувати певний час, але зрештою завжди зазнають краху.

Проте століття минають — і нічого не змінюється. Навпаки, масштаби воєн лише зростають. Після Другої світової війни, яка здавалася немислимою трагедією, ми знову бачимо, як історія повторюється. Моя вистава — це спроба повернути пам’ять. Незручну пам’ять. Переосмислити її. Бо часто історію переписують, підміняють пропагандою, кожен створює власний наратив. Воєнних злочинців не завжди судять так, як мали б судити. Не аналізують причин трагедій. Натомість людство знову й знову обирає шлях безглуздої ескалації.

Що ви відкрили для себе, вперше побачивши український театр під час війни?

У перший приїзд до Києва я подивився кілька вистав у Національному театрі імені Лесі Українки. І саме вони показали мені, яку силу має театр у такі часи. Теми, які так чи інакше стосувалися нинішньої війни, надзвичайно сильно відгукувалися в залі. Кожен натяк, кожна алюзія знаходили миттєву реакцію. 

Тут люди справді переживають те, що відбувається на сцені. Їх це стосується. І це спільне проживання театру нагадало мені саме античний театр. Звісно, ми не знаємо достеменно, як усе відбувалося в Давній Греції, але уявляємо його як явище, глибоко занурене в життя громади, у її найважливіші проблеми.

Сьогодні театр часто виконує вже інші функції. Але тоді, у київській залі, я відчув щось подібне до того давньогрецького театру — своєрідне суспільно-релігійне дійство, надзвичайно важливе для людей. І я подумав: для такої аудиторії справді варто працювати. Для настільки чутливої аудиторії.

До того ж усі вистави проходили з аншлагом — незалежно від того, був це вихідний чи будній день. Люди справді чекали на театр. А після вистав ще довго залишалися й обговорювали побачене. Мене приємно здивував такий високий рівень театральної культури Києва.

Що ви знали про український театр до початку роботи в Києві? Як сьогодні бачите українську театральну сцену під час війни?

До війни українські вистави дуже рідко потрапляли за кордон за винятком, може, робіт Андрія Жолдака, які брали участь у польських театральних фестивалях у Ґданську, Лодзі та Варшаві, а також театру ДАХ, що працював у Києві під керівництвом Влада Троїцького, і театру «Арабески», яким займалася світлої пам’яті Світлана Олешко. Ще у 2014 році, коли Росія напала на Донеччину, ми в театрі TR Warszawa, який я тоді очолював, провели читання «Щоденника Майдану» Наталі Ворожбит, а на початку повномасштабного вторгнення — показали виставу «Мій прапор запісяв котик. Хроніки з Донбасу» за трилогією Лєни Лягушонкової, де йдеться про складну історію сходу України. 

Український театр зараз переживає дуже велику трансформацію. Своєрідну революцію або принаймні дуже динамічну еволюцію. Я бачу не лише талант, а насамперед дуже високий рівень освіти, величезну театральну культуру — як серед глядачів, так і серед акторів. Трупу, з якою я зараз працюю в Києві, вирізняє величезна майстерність. Дисципліна. Професіоналізм. Якщо говорити саме про акторську команду, то це моя dream team. Це люди, у яких театр буквально в крові. 

Парадоксально, але під час війни українські театри переповнені, глядачі полюють на квитки й стоять у чергах. Чому люди, які щодня проживають власні трагедії та драми, бо війна, так прагнуть театру?

Мені здається, що в цьому є певний парадокс. Саме в моменти великої трагедії люди більше тягнуться одні до одних. Готові відкривати самих себе й інших. Уважніше слухають. Більше аналізують. Стають емпатичнішими.

Може, це звучить дивно, але я волію бути серед людей, які зібралися на похороні, ніж на весіллі. Бо на весіллі здається, що всі веселі, все чудово. Але насправді багато конфліктів, образ, невисловлених емоцій приховані десь усередині. Натомість на похороні, коли люди зібралися через втрату когось близького, їхні розмови стають дуже глибокими й відкритими. Так, це народжується з болю, з усвідомлення смерті. Мені здається, що з театром у час війни відбувається щось дуже схоже. 

Люди на сцені ніби говорять нам: «Так, зараз дуже важкий час. Але це те, що людство вже переживало. Ми, актори, ніби беремо цей біль на себе. Переживаємо його за вас. Так, вам теж нелегко, бо у вас є власний досвід, спогади, біль. Але ми проживаємо все це разом із вами». У цьому є щось напіврелігійне. Навіть радше парапсихологічне. Для когось — майже магічне. Це моменти дуже сильного колективного переживання. Саме відчуття спільності, перебування в одній ідеї, в одному почутті — і є для мене справжньою метою театру. 

Розмовляла Марія Семенченко