15-31.12.2003, Палац Мистецтв, Львів
(вул. Коперника, 7)

Виставка сучасного мистецтва
ДОБА РОМАНТИЗМУ
за участю художників Польщі та України

Куратор проекту – Вікторія Бурлака, стипендіат Міністра культури Польщі, 2003

    Мета проекту – поставити під сумнів “очевидний” факт кінця романтичної доби в мистецтві. Не лише в сенсі невичерпності романтики, тобто здатності людської душі відчувати безкінечність світу, часу та простору. Вона була джерелом інспірацій на багатьох етапах розвитку європейської культури – в період елінізму та середньовіччя, у часи Відродження й бароко, у такт коливань Вьольфлінівського маятника – від раціоналістичного осмислення до містичного пізнання світу. Йдеться також про те, що романтизм як мистецький стиль, підставою якого служить романтика, не спочиває в архіві історії, але є актуальним визначенням сучасності.
 На чому базується теорія В.Руднєва – він припускає, що романтизм, який за хрестоматійною версією перебував на поверхні культури з кінця XVIII до другої половини XIX ст., не був остаточно знищений під наступом позитивістського мислення, але продовжує існувати на рівні матриці, глибинної структури авангардного мистецтва та літератури.
    Романтизм спровокував переворот у культурній свідомості – “прагматичне зрушення” (у лексиконі семіології так позначається ситуація збою в налагодженій системі комунікації між текстом і його читачем, коли читач відступає перед чужинністю, незрозумілістю тексту), яке стало імпульсом для всього подальшого її розвитку. Він полягає в тому, що критерієм краси почали вважати нове й незвичайне. “Мистецтво дивувати нас, показувати той чи інший предмет так, щоб він здавався дивним, формує поетику романтизму”, – знаходимо в Новаліса. Під новим часто розуміли протилежну, “нічну” сторону речей – ніч, яка приховує видиме та виявляє суть речей, була покровителькою романтиків. Сприймаючи світ не звичайним, а внутрішнім зором, вони помічають, що прекрасне стає таким лише на тлі потворного, світло – на тлі темряви, добро – на тлі зла, і врівноважують мистецьку вартість цих опозицій. Прагнучи універсалізму, охоплення світу в максимальній повноті, – сміливо переступають рамки типового бачення. Завдяки цьому відбувається так зване “панорамне розширення” поля зору, яке згодом стало імперативом мистецтва авангарду, постійно підштовхуваного пафосом новаторства до виходу за власні межі.
    Його герой, якого ми звикли називати “вільним художником”, виходить на сцену саме наприкінці XVIII – на початку XIX ст., у часи панування буржуазних смаків. Незалежність від соціального замовлення дає йому можливість відмежуватися від меркантильного світу і вибудувати власну, альтернативну філістерському ідеалу, систему цінностей. Хоча саме ця “буржуазна” дійсність, дитям якої він є насправді, надзвичайно цікавить романтика як об’єкт критичного спостереження і символічного прочитання…
     Функція обсервації дійсності залишається головною і для сучасних митців – тому проекція рис романтичного світовідчуття на сьогодення для них не є чимось штучним. Так, фотографії із зображенням караїмського кладовища Арсена Савадова, які до того ж ідеально вкладаються в рамки романтичної іконографії, забарвлені в механхолійні тони специфічно романтичного переживання часу… Естетичний утопізм, ототожнення життя і мистецтва є засадою фільму Пауліни Оловської “Діагональна композиція” (зробленого в співавторстві з Люсі МакКензі). Поділ людського буття на світло й тінь із певним психоаналітичним підтекстом знаходимо в Богни Бурської. Епатаж меркантильної свідомості практикують Оскар Давицький, Ігор Кренц, Войцех Недзєлько і Лукаш Скомпський, які належать до групи “Azorro”. Подібну стратегію обирають Ілля Чічкан і Пьотр Вижиковський – для цих художників своєрідним медіумом у стосунках зі світом стає конструктивна романтична іронія. Остання може набувати будь-яких форм: від феміністичної критики чоловічої домінування у Дороти Нєзнальської – до критики жіночої сентиментальності у Влади Ралко… Постулат “реальності поезії”, тобто скасування грані між дійсністю та віртуальними світами вигадки, сну, марення, стає ключем до інтерпретації творів Павла Ксьонжека, Йоанни Райковської, Олександра Гнилицького та інших учасників виставки…
     Останній пункт є головним аргументом на потвердження того, що романтизм, «який утікає від сумних обставин доби» у сферу фантазії, досі живий. Наше сьогоднішнє сприйняття реальності, тобто остаточна відмова визнавати її існування, є на диво романтичною. Наприкінці XVIII ст. було відкрито шлях розвитку культури, який спрямовує людину «якнайдалі від реальності». У XX ст. завдяки відкриттю теорії відносності, домінанті міфологічного мислення в мистецтві, поширенню психоаналізу, винайденню кіно, розвитку філософії вигаданого і теорії можливих світів, постійному ускладненню засобів комунікації та ін. людина просунулася в цьому напрямку далеко вперед. Сьогодні процес «дереалізації» (термін з царини психіатрії, означає повну втрату пацієнтом відчуття реальності) сягнув апогею. Тому Лаканівське визначення Реального як «парадоксальної, насправді не існуючої сутності, яка конструюється постфактум для того, щоб пояснити деформації символічної структури» не викликає у нас внутрішнього спротиву. Реальне – це пустка в структурі самого суб’єкта, яка породжує фантазми. Легкість, з якою до цього підходили романтики XVIII – XIX ст., викликає захоплення – їх роль фрустрованого героя не була позою. «Ми мріємо про мандрівки у всесвіт, але хіба всесвіт не знаходиться в нас самих? Ми не знаємо глибин нашого духу. Саме туди веде таємничий шлях. У нас самих і ніде більше знаходиться вічність, минуле й майбутнє. Зовнішній світ – то світ примарний, він затьмарює царство світла…» Перечитуючи уривки з «Фрагментів» Новаліса, розуміємо, що за два століття, які минули від написання тих слів, переконливої альтернативи запропонованій мандрівці, здається, так само не існує…

Висловлюємо подяку
Мистецькому об’єднанню “Дзига”,
“Львівській газеті”,
Галереям “Arsenal” (Бялисток) та “Zderzak” (Краків)