Нам, українцям, із Ольгою Токарчук неймовірно пощастило. Лише не подумайте, що я тут маю на увазі її частково українське походження, про яке так люблять згадувати наші медіа. Тобто його, можливо, теж, але далеко не насамперед. Своє походження вона не обходить мовчанням, але й не особливо підкреслює — просто тому, що кров, генетика для неї не мають особливого значення. На них немає сенсу довго зупинятися. Їх ми не вибираємо, за них ми не відповідальні. Вони є.

А що ми вибираємо, за що ми відповідальні? «За оповідь», — каже Ольга Токарчук. Навіть не зовсім так. Якщо точніше, то вона каже: «За спільноту оповіді». Ми відповідальні за тих, із ким пливемо в човні сюжету, який творимо, намагаючись наповнити сенсом своє життя. А ще ми відповідальні за тих, кого наша оповідь — свідомо чи мимоволі — кривдить, зневажує, знецінює, відчужує. Наші оповіді виліплюють світ, ділять його і зцілюють.

Спільнота оповіді

Торік під час Міжнародного конгресу ПЕН у Кракові Ольга Токарчук закликала письменників з усього світу приїжджати до України. Це — важливий жест солідарності, такий очевидний і заразом незвичний, бо поза Україною про це чомусь рідко говорять, вважаючи, мабуть, що співчуття звіддалік — достатньо. Але в цьому посланні можна прочитати й дещо більше. У своїй промові вона каже про те, що в час війни література знову стає «витонченим, глибоким способом комунікації», а ще чимось, що допомагає відчути «приналежність до світу». Так, у ситуації війни найгірше, що може статися — це забутість, покинутість, замкнутість у камері власного страждання. Найжорстокіші війни — не ті, де використовують найбільше зброї, а ті, про які забули. У забутті й ізоляції стається найстрашніше. Як пліснява й грибок у вогкості, так зло в умовах ізоляції й забуття почувається найкраще, квітне найпотворнішим квітом. Тому Ольга Токарчук закликає своїх колег: приїжджайте до України, будьте живими каналами зв’язку між світом по цей і той бік війни, не дозвольте, щоб війна замкнулася, як герметична капсула.

Але важливим є і ще дещо, про що вона каже, коли звертається до своїх колег-письменників з цілого світу: приїхати до України означає здерти з літератури нашарування, які відкладаються на ній в часи миру й ситості, заважаючи побачити її суть. Осадові породи «суперечок», «порівнянь і оцінок» облітають унаслідок воєнних потрясінь, як суха кора, оголюючи саму суть творення. А нею є не що інше, як спілкування. Так, культура — це комунікація, співвідчування, причетність до життів інших, присутність «я» в полі зору ближнього. Так легко про це забути. І так легко про це згадати, коли бачиш, як ламаються структури «звичайного» життя.

Але культура (а зокрема, література) — це не звичайна, а особлива комунікація. Не тому, що вона перемагає простір (кого вже таким здивуєш?), а тому, що вона долає час. Так, спільнота оповіді, про яку пише Токарчук, є спільнотою живих і мертвих. Культура, а ще релігія — це єдині простори, де живі та мертві можуть бути разом, де між ними перетікають слова, де можливим є їхнє співіснування. Ми оповідаємо, щоб підтримати віру в сенс, яку нам, ніби руку, простягають ті, кого вже з нами нема.

Нам, українцям, пощастило з Токарчук саме тому, що вона розуміє не лише сенс нашої боротьби, але й необхідність бути з нами в одній спільноті оповіді, творити її разом із нами, а не замість нас, після нас, без нас.

Голос тіні

У час, коли Ольга Токарчук входила в літературу, тобто в ранніх 1990-х, її, згідно з тодішнім мейнстримом, оголосили «постмодерністкою», хоча вона вже тоді переростала типові постмодерністські кліше: релятивізм, загравання з попкультурою, легкий культурний снобізм, тотальну іронію, скептичну дистанцію до всього. Токарчук збивала оптику, лише поверхнево й оманливо вкладаючись у постмодерні лекала.

Її дебютний роман «Мандрівка людей Книги», виданий у 1993 році, можна читати як варіацію на спопуляризований Умберто Еко постмодерністський мотив «таємної» книги, яка містить заборонене і зашифроване знання і шлях до якої лежить через випробування. Саме так багато хто цей роман і читав. Але якщо копнути глибше, то це — історія про непотрібність, зайвість, ілюзорність «писаного» знання, про мовчання і торкання, які заступають собою слова, про невимовність того, що мало цікавило постмодерністів — «життя як такого». А випробування, через які герої йшли до Книги, сподіваючись за її допомогою врешті відчинити брами якогось «правдивого» життя, саме ним і виявляються — правдивим життям.

Її другий роман, «Е. Е.», вдає із себе знов-таки постмодерністське загравання з «низовою» культурою, з езотерикою та популярним горором, але у своїх глибших шарах є оповіддю про дозрівання й самотність, про жіночий «вибір без вибору» в патріархальному суспільстві, про забобон і нарцисизм, які маскуються під любов і турботу.

Токарчук ніколи не задовольняється плаванням у горішніх шарах існування, хоч і нарікає, що її бачення — фрагментарне, що вона не спроможна схопити цілість. «Життя мені завжди вислизало, — писала вона у романі «Бігуни». — Я натрапляла лише на його сліди, на якусь порожню шкаралупу. <…> У моїх писаннях життя перетворювалося на уривчасті історії, оніричні оповідки, невиразні сюжети, мерехтіло десь далеко, в незвичайних зміщених перспективах або поперечних зрізах — так що важко було сказати хоч щось про цілість». Може, й так. От лише цілість, якої шукає література — це інакша цілість, ніж та, якої прагнуть математика, фізика, астрономія, навіть філософія та соціологія. Це — цілість, яка зблискує ненадовго у лінзі фрагменту, як рука Бога, що її можемо підгледіти випадково, коли на мить відхиляється край Його рукава — і самі достеменно не розуміємо, що ми щойно побачили. Ольга Токарчук, як мало хто, розуміє цю властивість літератури, цю її суперсилу.

Постмодернізм як «нова чуттєвість» виріс, зокрема, з недовіри до «великої оповіді» (grand récit), зі скепсису щодо ідеї «оповісти світ від початку до кінця» і певного остраху перед нею. У ХХ столітті «великі оповіді» — старі й нові — зацвіли страшним цвітом, ставши живильним середовищем для тоталітаризмів, і єдиним способом не боятися майбутнього було їх розщеплення, «порізка» на дрібніші фрагменти, які таким чином стали б рівноцінними у своїй незавершеності: уривки раніше важливого, а можливо, священного опинилися б поруч із марґінальним, випадковим, колись зневаженим.

Ольга Токарчук тут іде іншим шляхом. Вона не просто не боїться «великої оповіді», а вважає її повернення рятівним, цілющим для культури. Але як ця оповідь мала б бути зроблена, з чого виткана — щоб допомагати, а не отруювати?

У своїй нобелівській лекції, яка має назву «Чутливий наратор», Токарчук каже: «Весь час міркую, чи нині можливо знайти підвалини для нової універсальної оповіді, цілісної, яка не відчужує, а закорінена у природі, сповнена контекстів і водночас зрозуміла». Це мала би бути оповідь, яка не відчужує і водночас охоплює все: те, що було, і те, що є, а можливо (а отже?), й те, що буде. Цей новий універсальний наратив — як і кожен наратив — не просто збирав би докупи всі речі, але й сполучав би їх, показуючи, як одні виростають з інших. Чи під силу це людині, хай навіть найгеніальнішій? Адже всі раніші подібні спроби розбивались об щось одне: такі оповіді або відчужували когось (того, хто не вкладався у логіку оповіді чи не готовий був у неї повірити), або розпадалися на фрагменти. Навіть релігія, як зауважила Токарчук в інтерв’ю Дороті Водецькій у 2015 році, — так, релігія, ця остання з живих і нескомпрометованих «великих оповідей», — таки «втратила здатність всебічно, переконливо оповідати світ від початку до кінця», а натомість перетворилась на інститут, що дбає про дотримання норм моралі та звичаєвості. Отже, якою могла б бути ця оповідь? І яким міг би бути цей оповідач?

Якщо література — це простір для експерименту над буттям, то Токарчук таки здійснила експеримент зі створення такого оповідача, точніше, оповідачки. Це — Єнта з роману «Книги Якова». Єнта, найстарша жінка з великого єврейського роду, тяжко занедужавши, ковтає магічний амулет і «зависає» між життям і смертю. Відтоді вона перетворюється на око, не всевидюще, але всюдисуще, яке легко долає відстань і час, проникає у сни й думки людей, і в цьому баченні все постає взаємопов’язаним і переплетеним, не позбуваючись своєї одиничності й незліченності. Єнта перебуває у тілі, яке, замість померти, поступово перетворюється на діамант, і водночас переміщується куди завгодно у просторі й часі. Врешті наприкінці книги оповідачка й авторка перетинаються: Єнта бачить десь унизу постать за монітором, осяяну білим світлом комп’ютера, яка пише на моніторі її ім’я, але сама Єнта не вміє його прочитати.

Що розповідає нам Єнта? Це — не та «велика оповідь», у яку вірили просвітники, і якої остерігалися постмодерністи. Не той ґранд-наратив, що прагне описати світ «від початку й до кінця», нанизуючи речі на нитку універсальної ідеї. Це — мозаїка, складання величезного пазлу світу без заздалегідь відомого ескізу. Можливо, саме так творив світ Бог, але зараз це не має великого значення. Нам треба його якось оповісти. І керуватися нам у цьому потрібно не впевненістю, а інтуїцією, не наполегливістю, а чутливістю. «Може, ми повинні довіритися фрагментові, оскільки фрагменти творять сузір’я, здатні описати більше», — припускає Токарчук у «Чутливому нараторі». Адже у світі є безліч такого, що неможливо нанизати на нитку будь-якої концепції, такого, у чому не відбивається світло ідеї. Але воно — є. Випадковості й збіги, помилки, надлишки й непорозуміння, здогади, припущення, сни й ілюзії. Без цього неможлива цілість. А отже — і тут Токарчук доходить дуже важливого висновку, — універсалізм, заснований на ідеї, є не більше, ніж оманою. У пошуках цілості на місце ідеї має прийти емпатія. Лише вона здатна повернути на світло те, що живе в тіні, але з чого виростають ясно освітлені вершини наших знань про світ. Лише чутливість ловить голос того, що мовчить.

Мовою, якою був написаний амулет Єнти — івритом — слово «тінь» звучить як «tzel». Майже так само, як і польське слово, яке означає мету. Тінь — мета літературної оповіді. Якщо її не впіймає література, вона так і залишиться на краю поля зору, ніким не помічена. Цілість і далі буде ілюзорною.

Що видно з пограниччя?

У релігії Токарчук найбільше цікавлять єресі, у суспільстві — мігранти й представники найрізноманітніших меншин, у будь-яких ідентичностях — їхні краї, де вони напружуються, стикаються з чимось іншим, переходять у нього. Чому так? Це не про гру, провокацію чи щось подібне. Токарчук каже чітко: з перспективи іншого, пригнобленого, заглушеного краще видно, яким насправді є життя.

Зацитую один з моїх улюблених фрагментів із «Книг Якова»: «У тому, що ти чужий, є якась радість, привабливість. Це – наче ласощі. Добре воно: не розуміти мови, не знати звичаїв, блукати, як дух, серед інших — далеких, незбагненних. Тоді прокидається особлива мудрість: уміння здогадуватися, ловити неочевидне. Прокидаються кмітливість і уважність. Чужий віднаходить особливий кут зору і хоч-не-хоч стає своєрідним мудрецем. Хто переконав нас, що бути своїм — так добре і зручно? Лише чужий по-справжньому розуміє, яким є світ».

Токарчук ніколи не писала про людей в усьому «звичайних», пересічних, які є обличчям суспільної більшості. Про «людей без властивостей». Вони її не цікавлять. Не писала вона про них ані для того, щоб їх пожаліти, ані для того, щоб висміяти. Винятком є хіба що її найновіший на сьогодні — і єдиний по-справжньому сатиричний — роман «Емпусіон», де значну частину тексту займають діалоги аж надто пересічних чоловіків-мізогінів, від навмисної банальності яких часом аж зводить щелепи (вже не кажучи про ідеї, які вони висловлюють), але головним героєм роману є все-таки вразливий, незвичайний, андрогінний хлопець Мечислав, що прибуває з українсько-польського пограниччя — зі Львова — і є саме такою пограничною, межовою постаттю, каналом, який сполучає два непримиренні полюси роману: чоловіче й жіноче.

У романі «Правік та інші часи» перед нами проходить довга вервечка героїв, багато з яких цілком собі «звичайні», але наша увага весь час прикута до «пограничних» фігур: Клоски, яка живе на межі людського світу й природи, її дивовижної доньки Рути, яку «світ ловив» і, власне, невідомо, чи спіймав; закоханого в Руту дивака та мрійника Ізидора.

Так, Токарчук часто й по-різному каже про те, що світ краще видно з його країв, що там зав’язуються найважливіші вузли «великої оповіді». І невипадково герой її оповідання «Зелені діти», королівський лікар, їде на далекі окраїни Речі Посполитої — на Волинь, в околиці Луцька, — щоб побачити, як химерно сплітаються між собою культура і природа, якою хиткою є між ними межа. Межі й пограниччя часто накладаються, одні відкривають наступні, і достатньо трохи збочити зі шляху магістральних ідей та уявлень, щоб побачити, як насправді складно переплетеним є світ.

Але Ольга Токарчук говорить і про ще одну важливу річ: лише ідентичність, яка пройшла видозміни, яка загартована зіткненням з іншістю, є по-справжньому міцною. «Теплична», «книжкова» самототожність — а особливо та, що виросла з якоїсь однієї книги, — переважно виявляється штучно надутою і крихкою, і лише агресією намагається боронити себе. Натомість ідентичність, яку створили спроби і помилки, прозріння і глухі кути, емоційні пориви, потреба протистояння чужій і ворожій стихії, ідентичність, яка змінювалася й дозрівала — і досягла мудрості не боятися змін, — є впевненою в собі й міцною.

Можливо, саме тому Токарчук добре розуміє і відчуває нас. Наша українська ідентичність — хоч зрозуміло, що складена з мільйонів різних, часто не схожих між собою індивідуальних доріг, — назагал, на рівні національної спільноти, є саме такою: витвореною в боротьбі і з іншими, і з собою, у процесі спроб і розчарувань. Для нас, як і для більшості героїв Токарчук, вона — не даність, а процес, а тому ніколи не може бути остаточно завершеною. Як дім у час війни, вона — і те, що захищає нас, і те, що ми мусимо захищати собою. 

Хоча, думаю, у нас є й якесь знання, якого багатьом героям Токарчук ще бракує (але, напевно, не Руті з «Правіку та інших часів», яку зґвалтували cолдати-окупанти у лісі; напевно, не доведеній до самогубства дружині власника пансіонату з «Емпусіону»): плинність кордонів іноді убиває, і тоді необхідною є стіна.

Але це не значить, що ми чи вона (чи її герої) щось знаємо «гірше» чи «краще». Знання, яке дає література, — це не факт, а вічний процес, як перетікання рідини у сполучених посудинах, і навряд чи воно колись може бути завершеним і повним. Для того, щоб воно витворилося, потрібно просто говорити. Дивовижним ефектом прози Токарчук є те, що вона творить акустику, в якій ми можемо почути самі себе: почути як один із голосів у діалозі. Так, якщо читати її уважно, ми почуємо себе — у такий спосіб написана ця література, і це не просто красива метафора. Це — свідома стратегія Токарчук, яку вона розробляє і вдосконалює вже десятиліттями. Так працює «чутливий наратор», який оповідає, щоб слухати.

Фото: Юрій Либединський