Організатори анонсують показ понад 70 кінострічок з усього світу. У програмі — і польські документальні фільми. За чим йти на цьогорічний фестиваль — у розмові з програмною директоркою Docudays UA Юлією Коваленко.

Як формувалася цьогорічна програма фестивалю? Яку тему обрали?

Цього року наша тема — «Прості конструкції». Ми будемо говорити про базові для будь-якого демократичного суспільства концепти, які інколи видаються дуже простими — такі, як рівність, справедливість або верховенство права, — але насправді такими не є. Ми бачимо, що не завжди ці речі так просто досягати, розбудовувати, розвивати. Ми будемо багато говорити про це в наших позаконкурсних програмах.

Якими фільмами представлена Польща на цьогорічному Docudays UA?

В основній позаконкурсній програмі, зокрема, буде польський фільм «Гість» Звіка Грегора Портного і Зузани Солакевич. Це кіно про таку дуже базову, здавалося б, конструкцію як емпатія, яка має бути в основі будь-якого демократичного устрою, гідності людини. Але чомусь ця базова конструкція в багатьох випадках страждає і кульгає. І цей польський фільм нам нагадує, наскільки важливою є емпатія і відкритість до іншої людини.

Окрім тематичної програми, у позаконкурсних секціях у нас ще є традиційні добірки. Щороку ми намагаємося зібрати найкращі фільми, які вже встигли побувати на багатьох фестивалях і отримати нагороди. Не завжди ці фільми об’єднані якоюсь однією темою, але завжди цікаво показати їх українському глядачеві. Наприклад, такі фільми ми збираємо у нашій традиційній секції  DOCU/ХІТИ. Цього року у ній зокрема буде і досить несподіваний польський фільм — «Срібло» Наталії Коняр.

Цей фільм розповідає про географічно далекі країни, далекі суспільства, про взагалі інший континент. Це кіно — про шахтарів у країнах Південної Америки. Дуже поетичне кіно, яке вже встигло побувати на багатьох фестивалях. Це кіно складно переповісти, його треба дивитися. Воно говорить про людську гідність, але дуже високою поетичною кіномовою. Це дуже красиве кіно.

У міжнародній конкурсній програмі для повнометражних фільмів DOCU/СВІТ у нас теж є польський фільм, який ми полюбили всім серцем. Називається він «Листи з Вольф-Стріт». Це кіно було зняте 2025-го, воно встигло побувати на багатьох фестивалях і нарешті дійшло до українського глядача. Режисер фільму Арджун Талвар приїхав навчатися до Польщі і намагається там знайти своє місце як мігрант. Кіно насправді дуже іронічне, смішне, зняте з таким дуже теплим, трохи скептичним поглядом. Мені здається, тут можна знайти багато спільних моментів з українським суспільством, з тим, як ми теж позиціонуємо себе як відкриту країну, але всередині суспільства бурлять різні процеси щодо сприйняття мігрантів. Але це насправді легке й іронічне кіно. Смішне.

У програмі DOCU/ЮНІСТЬ буде показаний польський короткометражний фільм «Відлуння» Емі Бухвальд. А у секції DOCU/КОРОТКО — «Кровні зв’язки» Войцеха Венґляжа та «Новачок» Міхала Едельмана і Томаша Павліка.

Ми ще фіналізуємо програму, але вже можу сказати, що польське документальне кіно представлено у ній дуже добре.

У програмі фестивалю є фільми, створені у польсько-українській копродукції? Наскільки це зараз поширена практика між польськими і українськими кінематографістами?

Українські фільми, зроблені у копродукції з Польщею, є вже доброю традицією нашого фестивалю. Польські кінематографісти і кіновиробники часто відкривають двері для українських режисерів і команд. Це дуже крута тенденція і завжди класний результат. Цього року в нас є такий фільм у національному конкурсі DOCU/Україна — «Сліди» Аліси Коваленко і Марисі Нікітюк.

Фільм мав світову прем’єру на Берлінському міжнародному кінофестивалі. У ньому йдеться про досвід жінок, які побували в російському полоні, де пройшли через тяжкі тортури. Проте ці жінки настільки сильні духом і життєлюбні, що цей фільм, попри таку дуже важку тему, заряджає бажанням домагатися справедливості й рухатися до справедливості, хай якими б складними не були обставини. Я дуже щаслива, що це кіно взагалі є і що воно буде у програмі цьогорічного фестивалю.

Наскільки активно саме польські режисери подаються на Docudays UA? І як з року в рік змінюється польське документальне кіно?

У нас із польським кіно насправді дуже багато теплих зв’язків, і щороку ми їх тільки посилюємо. Ми активно співпрацюємо не тільки з польськими продакшенами, а й з польськими фестивалями документального кіно, допомагаємо одні одним поширювати інформацію про наші фестивалі, передивляємося фільми національних виробництв для наших програм. Ми, скажімо, дуже тепло співпрацюємо з Краківським фестивалем документального кіно, з фестивалем Millennium Docs Against Gravity у Варшаві. Активно прислухаємося до рекомендацій щодо якихось фільмів. І теж надаємо свої рекомендації щодо українського кіно.

Тому в нас щороку досить багато заявок від польських режисерів, особливо багато від молодих режисерів, які зараз закінчують кіношколи і надсилають нам свої фільми. Один із коротких метрів у нашій конкурсній програмі цього року — це, власне, студентське кіно, але дуже високого рівня.

Складно сказати, чи є якісь тенденції у плані естетичних змін чи тематичних рухів. Зазвичай це досить різноманітна, різнобарвна кінематографія. Наприклад, згаданий вже фільм «Срібло» Наталії Каняр відчутно вибивається з-поміж інших фільмів польського документального кіно. Це фільм, який показує географічно далеку країну, а не осмислює дійсність, у якій живе сама режисерка. Це, мені здається, оригінальний крок, який не так часто трапляється серед польських та й українських режисерів. Ми зазвичай і в Україні, і в Польщі любимо розповідати про свої країни, про свої проблеми і залишатися у своїх межах.

А якщо говорити про польські фестивалі документального кіно і участь України в них, то яке українське кіно їм цікаве? Із чим асоціюється українське документального кіно на польських фестивалях?

Я тут скажу досить очевидну річ: ми неминуче асоціюємося передусім з війною. І це виправдано тим, що українська документалістика значною мірою присвячена саме осмисленню війни, досвіду війни, реальності війни в такий спосіб, щоб це не було одноманітно, нудно, герметично. І це наша велика сила, мені здається.

Щоб говорити про війну в кіно не одноманітно, необхідно розвивати кіномову: образи, власне, візуальний сторітелінг. І українські режисери в цьому зараз дуже вправні і вміють привернути до себе увагу. Тому, звісно, ми безпосередньо асоціюємося з війною, але я не вважала б це недоліком. Навпаки, ми є кінематографією, яка вже досить потужно розвиває кіномову для того, щоб висловлювати в кіно ті речі, які часто складно сформулювати словами. І це наша велика кінематографічна сила.

Фільми, які потрапляють на польські фестивалі, це часто саме фільми про війну в Україні. Наприклад, стрічка «Сліди» Аліси Коваленко і Марисі Нікітюк, зроблений у польській копродукції. Або фільм Дмитра Сухалиткого-Собчука «Тиха повінь», який мав світову прем’єру минулого року і який  буде показано у Кракові. Словом, українські фільми з цьогорічного фестивалю Docudays UA вже мали або матимуть прем’єру в Польщі.

Наше кіно загалом тепло сприймається в Польщі — і аудиторією, і організаторами фестивалів. Ми часто і досить яскраво представлені в їхніх програмах.

Як ви описали б сучасну польську документалістику: якими є її характерні риси сьогодні?

Передусім це креативне документальне кіно. Це кіно, що тримається на кінообразах і що не намагається напролом пояснити речі, про які воно хоче розповісти. Це кіно залишає простір для ваших роздумів. А коли з вами намагаються розмовляти креативною кіномовою, яка дає простір для інтерпретації, щоб ви зчитували сенси, смисли, образи, це завжди цікаво. Це кіно, яке багато працює із самоіронією і з осмисленням самих себе. Це досить чесне кіно.

І насамкінець: за чим треба йти на цьогорічний Docudays UA?

За сенсотворчими фільмами. Те, що змушує нас зіткнутися з речами, на які у нас не вистачає часу і натхнення під час буденного життя в позафестивальний час.

Фільми, які ми обираємо до програми, створюють безпечний культурний простір для різноманітних діалогів, дискусій, можливо, суперечок. Це простір, у якому ми можемо обмінюватися думками на різні, не завжди прості теми. І цьогорічна тема фестивалю «Прості конструкції» теж закликає нас говорити про речі доволі болісні. Речі, які вкрай потрібні для будь-якої демократичної держави, але які, мені здається, в межах України проходять через складні випробування.

Чим ми можемо ще цього року похизуватися, то це додатковим фокусом, який буде не лише на фестивалі, а й загалом є сьогодні в українському суспільстві — фокусом на деколонізацію. Ми теж намагаємося говорити про це в межах фестивалю. У нас буде ціла програма «Деконструкція», в якій ми зберемо фільми про досвід деколонізаційних практик з різних країн. У межах цієї програми буде спеціальний показ, який ми готуємо у партнерстві з Довженко-Центром. Це будуть оцифровані плівки українських режисерів-документалістів, зняті наприкінці 80-х — на початку 90-х років в Україні.

Ця добірка коротких метрів сама по собі є практикою деколонізації, адже це теж повернення голосу тим, хто був певний час забутий або в результаті різних, зокрема, економічних практик, не мав нормальних умов для розвитку свого кіно і своєї кінематографії. Я дуже сподіваюся, що цей показ стане цікавим для багатьох глядачів.

Розмовляла Марія Семенченко