Український письменник, перекладач і есеїст, активний волонтер, який протягом війни передав ЗСУ понад півтисячі автомобілів, а нині військовослужбовець Збройних Сил України, Андрій Любка продовжує розбудовувати міжкультурний діалог попри те, що обставини та умови за останні роки дуже змінилися.

За свою творчу та громадську діяльність письменник отримав у 2024-му премію імені Джозефа Конрада-Коженьовського, письменника, з яким, за його словами, відчуває особливу спорідненість.
Цього року Андрій Любка — у журі премії (нагородження відбудеться в грудні). У 2026-му письменник став лауреатом польсько-литовської премії імені Єжи Ґедройця — за значний внесок у побудову порозуміння та діалогу між народами Центрально-Східної Європи.

Чим для вас як для письменника стала премія імені Джозефа Конрада-Коженьовського, яку ви отримали 2024-го? Про що вона для вас?

Премія Конрада-Коженьовського — це точно та премія, яку я хотів би отримати. Мені подобається склад її попередніх лауреатів, мені імпонує бути в їхньому переліку. І це премія, яка має ім’я патрона, близького мені за духом своєю літературою. І, можливо, це якраз найважливіша річ, бо Конрад відкривав нові культури. А це для мене теж література — перекладання між культурами, поїздки, цей міст, коло, яке в мене замкнулося через балканістику, яку я вивчав саме в Польщі, у Варшаві. Я вивчав Балкани, щоб потім туди поїхати і почати перекладати з балканських мов українською.

Оце коло відкриття і діалогу культур замкнулося, і Конрад, напевно, найкраще репрезентує цю етику людини пограниччя, яка відкрита до інших, до нового, завжди зацікавлена. Тому для мене це велика приємність і честь.

Також важливо, що це премія, яка має солідний фінансовий капітал. У мирний час було б прекрасно просто отримати таку премію, а от у воєнний час я купив за ці гроші пікап для військових. Тобто премія буквально принесла ще й дуже практичну користь. Мені здається, що важливо в ці дні, щоб щось приносило ще й цю практичну користь.

Яке символічне значення ця премія має сьогодні для польсько-українського діалогу і культурної взаємодії? Загалом, культура може на щось впливати, коли є непрості відносини між Україною і Польщею?

Я прихильник того, щоб ми себе не обманювали, не перебільшували значення ані цієї премії, ані інших культурних активностей. Бо ми бачимо, що робимо багато різних класних культурних проєктів, але чи зростає від цього порозуміння між нашими суспільствами? Поки що ми рухаємося в протилежних напрямках. Тому треба бути реалістами.

Але треба також розуміти, що такі дії, взагалі робота з культурою в глибокому сенсі, не передбачають миттєвих результатів, не передбачають урожаю вже сьогодні. Мова йде про певну тяглість, покоління, формування середовища. Це речі, які працюють через покоління, через 20 років. Тому це безумовно важлива робота, і її треба робити. Але оцінювати її не якимись сьогоднішніми рейтингами, тобто політичним підходом — прямо взяти і міряти щось градусником, — а розуміти, що ми говоримо про десятиліття.

Премію дають за «послідовність творчого шляху, інноваційність форми й універсальність послання». Зараз ви є членом журі премії. Що для вас означають ці поняття? На що ви звертаєте увагу як член журі?

Мені здається, що у випадку Премії Конрада-Коженьовського важливо усвідомлювати певну парадигму, в якій розвивається письменник чи письменниця, тобто певну лінію або тему, яку він чи вона розкриває по-іншому в наступних своїх книжках. Коли ми маємо певну тяглість творчості, вона не має бути одноманітною, але має відчуватися зв’язок між тим, що людина робить.

Мені також здається, що в цей непростий час викликів важливо зважати на моральні принципи цієї людини, на те, як вона живе, як її творчість і життя переплітаються і формують такий міцний єдиний образ.

Але насамперед через постать Конрада нам потрібно дивитися на перспективу людей і творів, які самі собою трішки заломлюють світло, відкривають нам погляд на несподіваний бік і які через свою творчість фактично є дверима чи вікном, чи квартиркою, чи просто шпаринкою, які формують оцей протяг. Протяг ідей, думок, партнерств, взаємної зацікавленості. Тобто слугують такими собі містками, якими є будь-яка людина фронтиру, прикордоння.

І раз ми вже заговорили про «універсальність послання», наскільки українська література про війну сьогодні є тим самим універсальним посланням для читачів, які цей досвід не проживають? Навіщо зараз це читати іншим країнам?

Українське послання не стало універсальним навіть для наших сусідів, а для Європи загалом воно досі виглядає дещо локальним. Люди досі уявляють собі, що ця війна — це локальний конфлікт десь на сході України між Україною і Росією, до кінця відмовляючись усвідомлювати той факт, що це частина великого глобального протистояння — не лише України і Росії, а взагалі глобальних гравців. Це перше.

А друге — те, що ця війна по-своєму не унікальна, бо вона така сама, як війни, які ми можемо пам’ятати й знати в європейській культурі ще з часів «Іліади»: у ній є місце для геройства, для боротьби, для братерства, єдності тощо. Тобто якщо ми говоримо про культуру — так, ця війна одна з багатьох. Але вона вже стала історично унікальною через те, що в ній повністю, за короткий проміжок часу, революційним способом змінився тип озброєння, яке використовується. І те, що ми сьогодні бачимо на полі російсько-української війни, точно стане прототипом майбутніх конфліктів у світі.

Тобто вже сьогодні цю війну треба вивчати, до неї придивлятися й аналізувати її тим, хто хоче відчувати себе в безпеці в майбутньому. Цього багато хто не розуміє і цим нехтує — це велика помилка.

Чи ми, як діячі української культури, вже змогли в такий панорамний спосіб показати досвід цієї війни, зокрема і її революційний, технологічний вимір? Ні, не змогли. І от мені
здається навіть парадоксальним, а з іншого боку — очевидним те, що з усіх книжок, які я читав про російсько-українську війну, станом на сьогодні найкращим є роман «Нуль» Щепана Твардоха, тобто людини, яка бачить її збоку, а не перебуває всередині. Це цікаво. Ми, напевно, ще опрацьовуємо цю тему, ми знаємо її глибше, але ще не готові підійти до неї з холодною головою.

І ще спитаю: Україну зараз багато перекладають і читають за кордоном саме через війну. Як не залишитися для світу передусім «літературою війни»? А, можливо, це теж варіант?

Не треба соромитися того, що до нас зараз багато уваги через війну. Це прямий наслідок війни, і в цьому немає проблеми. Треба правильно це використати. Я добре бачу це на прикладі балканських літератур — югославських і постюгославських країн, які промовляли своєю літературою під час і після воєн на Балканах. І досі, хоча минуло вже 30 років від підписання мирної угоди в Боснії і Герцеговині, я бачу цілий масив такої інфраструктури перекладу, обговорення цього досвіду, цієї літератури. Бачу дуже багато спеціалістів, зокрема молодих професорів університетів різних країн. Це діти біженців, які тоді тікали від війни.

Нас чекає більш-менш та сама історія в майбутньому. Вона буде повторюватися. Треба зробити висновки з югославського досвіду, уникнути їхніх помилок. І не просто не соромитися того, що про нас говорять через війну, а ще й інвестувати в це зусилля і промотувати українську культуру сьогодні, коли Україна стала цікавою світу. Це, зокрема, дозволяє нам адвокатувати свої сенси,
свої цінності.

Андрію, отримуючи у 2024-му Премію Конрада, ви сказали, що відчуваєте спорідненість із Конрадом через мотив мандрів, Балкани, переклади. Чи змінилося це відчуття спорідненості відколи ви пішли у військо?

Не можна сказати, що премія Конрада прямо змінила моє життя, цінності чи стала якимось переломним моментом. Вона стала важливою сходинкою, можливо, додала мені самому віри в себе. Це важливо інколи, бо людина схильна до сумнівів і самопоїдання. Важливо, коли хтось з боку тебе підтримує, особливо в цей важкий час. Тому це було круто.

Але так, щоб вона стала приводом для переоцінки моєї діяльності чи моїх поглядів — ні. Але загалом, якщо подивитися на ці роки — і волонтерства, і вже рік, відколи я став солдатом, — і на діалог, який зараз потерпає і, напевно, перебуває чи не в найнижчій точці за багато-багато років між нашими країнами й народами, то ця премія, ця від знака, при належність до цього середовища, до кола лауреатів поставили мені на плечі ще один тягар, дали ще одне завдання, зоні відповідальності.

Я розумію, що поглядами суспільства взагалі досить легко маніпулювати. Сьогодні ми святкуємо дружбу, а вже завтра одне на одного дивимося скоса. Мені важливо, що в культурі мають бути люди, які демонструють цю стабільність, прихильність до цінностей. І навіть у такі моменти, коли популісти кричать і розпалюють ненависть, вони мають стояти й твердим, авторитетним голосом
говорити про важливе, говорити про діалог, говорити про те, що нас поєднує.

Це взагалі роль публічного інтелектуала — роль персони, яка перебуває на межі культури і певного суспільного авторитету. І, безумовно, такі премії, як премія Конрада, якраз і пере творюють просто літератора, який займається лише мистецтвом, на постать, яка має вагу і для суспільства, і не тільки для свого.

Тобто тут важливо розуміти цю спадщину і розуміти премію як відповідальність.

Премія Конрада існує з 2007 року, і серед її лауреатів — Тарас Прохасько, Сергій Жадан, Наталя Сняданко, Таня Малярчук, Софія Андрухович, Катерина Калитко, Артем Чех, Вікторія Амеліна.
Якщо подивитися на цю послідовність лауреатів як на своєрідний портрет української літератури останніх двадцяти років — який він?

Коли я дивлюся на перелік лауреатів, мені подобаються дві речі. По-перше, там багато
жінок. По-друге, всі ми відносно молоді. Тобто це премія для письменників, які вже сказали якесь своє слово в літературі, але все одно ще працюють, залишаються відкритими до новизни, до експериментів, ще не перетворилися на забронзовілих персон.

Тобто це, можливо, якраз премія, яку дають, коли людина входить у цей середній вік і коли із чогось такого зеленого, цікавого, непричесаного, аморфного вже перетворюється на щось більш стале і зрозуміле, тобто вже має якийсь кшталт. І от на цьому моменті становлення, переходу від юнацької зухвалості у зрілість тобі й дають цю премію, щоб підтримати твій розвиток і сказати тобі, що все
правильно ти робиш.

Тому це круто — гарне молоде товариство. Я би з усіма цими людьми міг легко себе уяви ти за столом, десь на прогулянці чи на сцені. Так, це, безумовно, класне середовище.

Ви багато років були людиною, яка рухалася між Україною та Центральною Європою — перекладали, писали про інші культури, привозили сюди книжки, їздили туди. Як війна змінила (зруйнувала) ту Європу без кордонів, у якій ви формувалися як письменник?

Те, що відбувається протягом цих років із Центральною Європою, — це мій великий біль. Бо ми бачимо, як фактично Центральна Європа — цей ідеалістичний, духовний концепт, створений дисидентами, який базувався передусім на пасіонарній діяльності, на боротьбі за демократію навіть ціною власної самопожертви, — був поступово утилізований і звівся до консюмеризму. До простого: ми — Центральна Європа, нам потрібно, щоб у нас були дешеві ціни, щоб ми отримували якісь гроші, бажано з Брюсселя, і щоб нас при цьому не питали, як ми живемо. А ми собі самі все
влаштуємо. Щоб у нас був такий ситий затишок, а жодні цінності нас особливо не обходили. Нам байдуже, що робить Росія, — дайте нам російську нафту. Не будемо ми підтримувати Україну, а навпаки — ще під час війни будемо виставяти їй різні умови, будемо блокувати її євроінтеграцію.

Для мене це велика трагедія, бо Центральна Європа — це для мене Європа Ґедройця, Міхніка, Кундери. А те, що я бачу сьогодні, безумовно, цьому не відповідає. Тому ці роки для мене, з одного боку, стали болючим ударом, але з іншого — ще сильніше підтвердили правильність того, у чому я переконаний: важливість діалогу, важливість того, що треба будувати не просто політичні, а ціннісні
союзи. Союзи, які ґрунтуються на взаємній повазі, на знанні одне одного, на солідарності й цінностях, а не на тому, що один уряд сьогодні когось підтримує, а інший — ні.

Треба говорити про глибші пласти, працювати на глибшому рівні. Тоді в нас не буде такої сейсмічної активності за кожної політичної зміни. Треба працювати з культурою.

Ви отримали і Премію імені Єжи Ґедройця. Які ідеї Ґедройця вам імпонують сьогодні і чому?

Коли я отримав цю премію, я, чесно кажучи, напружився, тому що подумав: якщо моя кандидатура була серед тих, кого обрали, це означає, що в нас така коротка лава запасних, що, в принципі, немає кому давати цю премію, що на цьому полі не так багато людей працює. І це мене, з одного боку, трохи протверезило і засмутило.

Але, з іншого боку, я зрозумів, що частково ця премія стала і відзнакою того, що я, умовно кажучи, з культурного чи суспільного поля — а волонтерство є суспільним активізмом — перейшов у військо. Про цю трансформацію, коли ми розуміємо важливість і першочерговість оборони і не ставимо себе вище за неї. Навпаки, своїм прикладом показуємо: ну, треба — значить, треба. Треба всім.

Тому я, напевно, так собі й пояснив цю премію. Але хотілося б, щоб у нас було багато, десятки таких людей і щоб ми ніколи не знали, кого краще нагородити, бо була би велика конкуренція на цьому полі. На жаль, наразі так не є. Але буде.