Ґедройць послідовно виступав за незалежність України, Литви та Білорусі й був одним з найважливіших творців ідейної основи польсько-українського примирення.

У 2006-му з нагоди Року Єжи Ґедройця Посольство Республіки Польща оголосило перший конкурс на найкращі дипломні, магістерські та докторські роботи присвячені історії та сучасності Польщі, а також польсько-українським і українсько-польським взаєминам. У 2026-му відбудеться вже 16-тий Конкурс Ґедройця.

Ми запросили польських та українських інтелектуалів поміркувати про спадок Ґедройця сьогодні: чого Польща не розуміє про Україну сьогодні й чого Україна не розуміє про Польщу? Якою могла б бути ґедройцівська ідея для 2026 року? Чи є сьогодні підтримка незалежної України не лише моральним вибором, а й реалізацією польського національного інтересу?

«СКУЛЬПТОР, ЯКИЙ РІЗЬБИТЬ СУЧАСНІСТЬ»

Андрій Павлишин, громадський діяч, історик та перекладач, дослідник польсько-українських стосунків:

Спадщину Єжи Ґедройця слід сприймати комплексно, не викришуючи з неї родзинок-ідей. Мені дуже імпонує увесь його доробок, який має внутрішньо цілісний характер, але також постать наполегливого скульптора, який різьбить сучасність, і креативного громадського діяча, який впливає на процеси довгого тривання. Зразком для мене є його працьовитість, скромність і прагматичність, тверда послідовність, аристократичність духу.

Я читав «Культуру» і книжки, присвячені їй, листування Редактора, спогади про Мезон-Лаффітт різних цікавих особистостей, редагував український переклад мемуарів Ґедройця (написаних у співпраці з Пом’яном) тощо. Ґедройць став частиною мого внутрішнього дискурсу ще наприкінці існування СРСР і залишається наставником та моральним авторитетом і досі.

Зрозуміти українську національну ідею в час, коли навіть в Україні мало хто про неї памʼятав і говорив (1950-ті роки), Ґедройцеві допомогло передусім походження та виховання у просторі УЛБ (Україна — Литва — Білорусь), відчуття історичної місії, яку започаткували його аристократичні предки. Відтак вагомий вплив справило навчання у професора Кордуби на україністиці в Варшавському університеті, спілкування з українськими емігрантами в Польщі, а відтак за кордоном, приязнь із Станіславом Вінцензом, Єжи Стемповським, Юлієм Мєрошевським, Чеславом Мілошем, співпраця з Юрієм Лавріненком і Богданом Осадчуком.

Для українців сьогодні в умовах війни вельми важливий антиколоніальний патерн, який природним чином скерований також і проти історичної Польщі, яка завдавала сусідці численних кривд у минулому. Проте неможливо будувати ідентичність і моделі поведінки винятково на конфліктах минулого, передусім має бути позитивна програма на майбутнє, до чого завжди прагнув Ґедройць.

Про Польщу сьогодні важливо розуміти, що вона досі долає привидів минулого, нав’язаних націонал-комуністичним після воєнним режимом. У неї є потужний геополітичний потенціал як морської країни поруч із хартлендом, нації людей гордих і діяльних. Упродовж минулих десятиліть поляки стали такими заможними, якими не були ніколи раніше, тож тепер бояться втратити доробок, як це вже бувало в минулому, тож надміру багато уваги приділяють історії.

«СПІВІСНУВАННЯ З АГРЕСОРОМ НЕ Є МОЖЛИВИМ»

Оля Гнатюк, дослідниця, перекладачка, есеїстка, співробітниця Інституту славістики Польської Академії Наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська Академія»:

Єжи Ґедройць здійснив у польській політичній думці коперніканський переворот: запропонував у взаєминах з українцями, литовцями і білорусами партнерство замість патерналізму. Я навмисне на звужую цього до однієї ідеї
УЛБ (Україна — Литва — Білорусь), оскільки минуло близько сорока років між першою ініціативою Ґедройця і публікацією статті Юліуша Мєрошевського, в якій викладено цю політичну концепцію.

Ця ідея партнерства актуальна і сьогодні. Хоч мегаломанії у польській політиці поменшало, але вона й далі є головною перешкодою у партнерських взаєминах. Натомість у культурі цей переворот відбувся.

Щодо відкриття для себе Ґедройця: це сталося ще в школі, майже пів століття тому. На той момент це була книжка, яку видав Літературний інститут в Парижі (Instytut Literacki) — «У тіні Катині» Станіслава Свяневича. Його онук, Павел, був моїм однокласником. Згодом, вже у 1980-ті роки, коли поширилися в Польщі видання «другого обігу», тобто друкованого аналога самвидаву, потрапляли мені в руки окремі номери «Культури» та « Історичних зошитів», але передовсім з огляду на мої зацікавлення — «українська продукція» Літературного інституту в Парижі: «Розстріляне відродження» Юрія Лавріненка, «Україна 1956–1968» Івана Кошелівця і передрук Бориса Левицького “Polityka narodowościowa w ZSSR” («Національна політика в СРСР»).

Згодом вже після розвалу комуністичної системи і появи у Польщі перших публікацій, присвячених українській культурі, я отримала від Єжи Ґедройця листа з проханням про рецензію. Сказати, що це була для мене велика честь, — нічого не сказати. Спочатку написала одну рецензію, потім наступну. Але особисте знайомство відбулося значно пізніше — наприкінці 1990-х.

Найбільшою проблемою в польській оптиці щодо України є часткове бачення. Механізм редукції, тобто видавати частку за ціле, найлегше показати на прикладі поняття «креси», яким протягом близько двох століть послуговуються як синонімом до України. Романтичний міт України за цей час зазнав суттєвих змін. Але про це я ширше розповім у своїй майбутній книжці вибраних есеїв про Єжи Ґедройця і середовище «Культури».

Щодо українських помилок — їх чимало. Одну з них, а саме трактування Польщі як однієї з багатьох країн Східної Європи, українські політичні еліти завдячують радянській оптиці. Нерозуміння політичної ваги взаємин з Польщею дається сьогодні взнаки. Українські політичні публіцисти залюбки перелічують польські помилки, але надзвичайно рідко трапляється, щоб спробували осмислити власні помилки чи помилки української політичної еліти. На жаль, це саме можна сказати про велику частину польських публіцистів. На щастя — не всіх.

Попри Ґедройцеве замилування російською культурою (він народився як підданий Російської імперії і його перша освіта була російська), основну загрозу для Польщі і цілого регіону він вбачав в російському імперіалізмі. Шляхами протистояння цій загрозі були, з одного боку — створення політичної противаги в регіоні, тобто тісної співпраці незалежних і демократичних Польщі, України, Литви і Білорусі, з іншого — внутрішні демократичні перетворення в Росії. 50 років тому діяльність російських дисидентів вселяла надію. Сьогодні про це складно говорити. І це найбільший виклик для України, але й для всього світу. Співіснування з агресором не є можливим.

---

«ПОВНУ ЕМАНСИПАЦІЮ ОБОХ НАРОДІВ МОЖНА ПОБУДУВАТИ ЛИШЕ НА ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКІЙ ЗГОДІ»

Кшиштоф Чижевський, практик ідей, письменник, театральний режисер і перекладач, один із засновників центру «Пограниччя — мистецтв, культур, народів» у Сейнах і фонду «Пограниччя»:

Ґедройць вибудував лінію паризької «Культури» на духовному фундаменті у поєднанні з прагматичним підходом до міжлюдських відносин і тверезістю перспективи Realpolitik.

Достатньо забрати цей фундамент, відкласти вбік питання морального кодексу — і будівля, зведена на життєвому прагматизмі та холодному політичному розрахунку, зокрема власного інтересу та національного державного інтересу, розсипається як картковий будиночок. Саме в цьому я бачу найбільшу актуальність Ґедройця. Тим більше, що сьогодні в продемократичних середовищах у всьому світі мало хто розуміє і цінує значення soft power. Не випадково видання мало назву «Культура». Для його творців Друга світова війна була духовною катастрофою. До неї призвели ідеології Kulturkampf і homo sovieticus, які зводили культуру до расистсько-племінного варварства, вирівнюючи та примітивізуючи духовне життя індивідів і суспільств до соціалістично-реалістичної інженерії. Ця модель зберігається донині в путінській Росії, але до неї небезпечно наближаються політики Заходу.

Ґедройць усвідомлював, як імперії використовують soft power, і не мав би проблем із сучасним розпізнаванням ідеології «русского міра» як чергової еманації тоталітаризму. Роблячи ставку на культуру, він робив ставку на духовну, а не лише політичну, емансипацію поневолених народів. Ми часто забуваємо, що концепція УЛБ, тобто проти стояння радянській імперії через відродження державного суверенітету та національної суб’єктності українців, литовців і білорусів, на основі партнерської співпраці з демократичним і солідарним польським суспільством, — ця концепція була не сутополітично-економічною, а й культурною.

Із доробком Ґедройця я познайомився завдяки антикомуністичному підпіллю в Польщі, до якого був залучений із другої половини 70-х років, тобто ще під час навчання на полоністиці в Університеті Адама Міцкевича в Познані. Тоді я читав книжки, видані Літературним інститутом у Парижі, зокрема поезію та есеї Мілоша, Стемповського чи Колаковського, щоденники Ґомбровича та Герлінґа-Ґрудзінського. Під час воєнного стану я був редактором (разом із Рафалом Ґрупінським) підпільного часопису “Czas Kultury”, який налагодив співпрацю та отримував допомогу від Ґедройця. До квартири в Познані я отримував коробки прального порошку з подвійним дном, у яких контрабандою перевозилися мініатюрні видання паризької «Культури» та її книжок. В одному з номерів на початку 80-х я прочитав розмову Мілоша з Томасом Венцловою про Вільнюс. Я також регулярно читав Берлінчика, тобто тексти Богдана Осадчука про Україну та польсько-українські відносини. Це мало велике значення для мого осмислення Центральної Європи і відіграло важливу роль у створенні фундації та осередку «Пограниччя».

Польща не вповні усвідомлює, що в Україні точиться війна не лише за свободу, а й за саме екзистенційне існування. Полякам складно зрозуміти звичайну, але водночас жахливу, багаторічну втому, стрес і людські страждання українців, тобто психологічний стан, у якому людині зазвичай пробачають більше. Свідченням цього нерозуміння є вимоги політиків, але, на жаль, і частини польського суспільства, щоб українці під час жорстокої війни здійснили розрахунок із темними сторінками власної історії. Полякам, які перебувають у набагато комфортнішій ситуації, знадобилося багато часу, щоб зіткнутися з власними демонами історії. Українцям ж складно зрозуміти справжні причини цього.

Ґедройць ще студентом відвідував семінар з історії України, який вів Мирон Кордуба. Це допомогло йому познайомитися з українською перспективою. Згодом це стане постійною рисою його біографії — вихід за межі парканів польської національної міфології, надання голосу іншим, навіть тоді, коли він із ними не погоджувався. Звідси — постійно присутній український голос у паризькій «Культурі». Іншою особливою рисою Ґедройця, яка сформувалася разом із його залученням до польсько-українських відносин, є самокритицизм.

Сьогодні нам потрібна нова «Культура» / культура — як написана з великої, так і з малої літери. Під тією, що пишеться з великої літери, я розумію створення інституцій на кшталт Літературного інституту «Культура» в Мезон-Лаффіті, які реалізують довгострокові програми, що чинять опір найбільшим загрозам сучасного світу, якими є ідеологія «русского міра» та інші втілення фашизму, зростаюча поляризація суспільств і культур, ксенофобія та ерозія духовного життя.

Найбільше в Польщі та Україні сьогодні програли ті, хто вирішив, що доробок Ґедройця вже у минулому, що ми живемо в нових геополітичних реаліях. Саме припинення роботи, яка продовжує лінію паризької «Культури», призвело до найбільшої за останні роки кризи в польсько-українських відносинах і найбільшого впливу російської пропаганди на наші суспільства. Із цим пов’язаний аспект культури, написаної з малої «к», — повсякденної, у місцевих спільнотах, у невидимому просторі міжлюдських відносин і духовного опору, який чиниться залишкам homo sovieticus та новим загрозам популістського варварства.

Мені очевидно, що незалежність України відповідає польському національному інтересу і що без незалежної України немає незалежної Польщі. Для мене питання полягає в тому, чи глибоке й щире польсько-українське партнерство залишається для нас чесним моральним вибором? Інакше кажучи, чи без російської загрози нашому суверенітету та безпеці ми так само важливою вважаємо потребу нашого духовного побратимства? Ми повинні зробити все, щоб змінити вектор наших взаємних відносин із негативного (ми зближуємося, бо маємо спільного ворога і боїмося поневолення московським тоталітаризмом) на позитивний — ми зближуємося в ім’я державного інтересу, зрозумілого в дусі Ґедройця, бо таким чином стаємо духовно зрілішими, вірними цінним для нас історичним і культурним традиціям, більш впливовими в Європі та більш спроможними змінювати світ на краще, а через усе це — більше самими собою, тобто суб’єктом такої Родинної Європи, про яку мріяли Могила і Немирич, Шевченко і Міцкевич, Шептицький і Пілсудський, Українка і Домбровська, Вінценз і Стемповський, Стус і Мілош, Осадчук і Ґедройць.

«БЛИЗЬКОЮ МЕНІ Є ІДЕЯ ВІДХОДУ ВІД ПОЛЬСЬКОГО ПАТЕРНАЛІСТСЬКОГО ПОГЛЯДУ НА СХІД»

Анета Примака-Онішк, письменниця, журналістка:

Безумовно, мені є близькою ідея Ґедройця про те, що для польського державного інтересу надзвичайно важливою є незалежна Україна, Литва і Білорусь. Це має особливий вимір сьогодні, коли Україна захищається від російської агресії, а про існування незалежної Білорусі ми, мабуть, не можемо поки і говорити.

Близьким мені є заклик відмовитися від пропагування польського міфу Кресів. Було б добре, якби ми нарешті почали дивитися на історію без цієї ресентиментальної категорії. Щоб ми остаточно прийняли, що Вільнюс є литовським, Львів — українським, а землі сучасної Білорусі не є простором для повернення.

Близьким мені є також відхід від польського патерналістського погляду на Схід. Ну і розуміння спільної історії. Розуміння, а не проведення такої абсурдної історичної політики, яку ми проводимо сьогодні. Здається, що сьогодні все це ще більш актуальне, бо масштаб антиукраїнської пропаганди в Польщі відкидає нас як суспільство далеко в минуле. Національні кресові настрої знову починають з’являтися і формувати нашу політику. Мені здається, що часто ми не розуміємо, що означає бути державою в ситуації війни, яка триває вже черговий рік, і яка дуже цією боротьбою виснажена. Ми не розуміємо,які з цього випливають наслідки для української політики. Багато поляків не розуміє такої базової речі, як те, що лише безпечна сильна Україна може забезпечити нам безпеку. Потрібна підтримка і розуміння України як держави з її структурами. Діяльність у Європі та світі на користь розбудови підтримки України — як військової, так і політичної. Також мудра підтримка громадян України та Білорусі, які опинилися в межах Польської держави.

«ҐЕДРОЙЦЬ ДОБРЕ РОЗУМІВСЯ НА СПЕЦИФІЦІ “СХОДУ”»

Роман Кабачій, український історик, публіцист, перекладач з польської мови:

Головною ідеєю Ґедройця для мене залишається покровительство Польщі над країнами між Польщею і Росією — Литвою, Україною, Білоруссю. Щодо Литви це завдання закри те — Литва є членом ЄС і НАТО. Щодо України воно актуальне надалі — у вигляді логістичної та військової допомоги в часі російської геноцидної війни проти України. По відношенню до Білорусі, можна сказати, ця ідея не спрацювала: офіційний Мінськ говорить із Варшавою мовою ультиматумів і єдине, чим поляки можуть зараз реально допомагати, це полегшити перебування тих білорусів, що мусили втікати від режиму Лукашенка, на території Польщі. Натомість із перемогою України, яка колись настане, офіційний Київ повинен зайнятися у дусі Ґедройця своїми сусідками — Білоруссю і Молдовою. Ми не можемо десятиліттями їздити до Вільнюса через Білосток і терпіти існування Придністров’я поміж нашою територією і Кишинівом.

Однією з ідей Ґедройця було створення польсько-українського університету, на кшталт польсько-німецького Viadrina у Франкфурті-на-Одері. І зародок такого університету існував у формі аспірантури у п’яти вишах міста Люблін, під загальною назвою Європейський колегіум польських і українських університетів, заснований в 2001 році. Саме на відкритті його я вперше почув про Ґедройця, і прозвучало його ім’я з вуст професора з західної частини Берліна — Богдана Осадчука. Ідея університету вигоріла через те, що у проєкт фінансово вкладалася лише Польща, а Україна намагалася лише диктувати теми для досліджень. Тому ця ідея є наразі й далі актуальною. Спільнота ж випускників колегіуму, більшість з яких отримали ступінь Ph.D багато в чому неформально утримує зв’язки, хоч для прикладу, цього року вже 20 років, як я захистив свою докторську роботу.

Ґедройць, як людина, народжена на «Кресах», як людина, що називала себе останнім громадянином Першої Речі Посполитої, звісно, краще розумівся на специфіці «Cходу». Його відкритість на спілкування з українцями, передусім «берлінцем» Богданом Осадчуком, але теж з Юрієм Лавріненком, у співпраці з яким в 1959 році в Парижі було видано «Розстріляне відродження: Антологія 1917–1933: Поезія — проза — драма — есей», додало до природного розуміння ще й почуття глибокої поваги до внеску українців у боротьбу за свободу і демократію у нашій частині Європи.

Українська ґедройцівська відповідь того, якими мають бути відносини з Польщею, є у прагненні до рівноправних відносин, але наразі їх бути не може, бо Україна спливає кров’ю, а Польща перебуває під парасолем ЄС та НАТО, відтак апріорі почувається у позиції більшої сили. Навіть у відносинах істориків ми скочуємося у щораз більший тупик, незважаючи на спроби проводити великі конгреси чи погоджуючись на публічні дискусії, рівень яких тримається на грані фолу.