У кураторському тексті «Ми не на острові» Андрій Любка, який веде програму письменника на Книжковому Арсеналі 2026, пише, що українці доволі добре знають Польщу, якщо порівнювати з іншими європейськими країнами, особливо з найближчими сусідами. Мені приємно це читати, адже я пригадую часи, коли українців цікавило переважно вивчення польської мови для працевлаштування: у 1990-х і на початку 2010-х була досить велика хвиля економічної міграції з України до Польщі, а знання мови завжди є бонусом. Натомість зараз в Україні можна говорити і про розвинену школу художнього перекладу з польської, і про ціле гроно фахівців з польсько-українських відносин у різних сферах, зокрема в культурі, науці, освіті та політиці. Не менш приємно мені усвідомлювати внесок у ці зміни Польського інституту в Києві — інституції, що з 1998 року презентує і популяризує в Україні польську культуру і науку. Нинішній інтерес України до культур європейських сусідів — органічний не лише з огляду на безпекову ситуацію, спровоковану повномасштабним вторгненням Росії в Україну у 2022 році, а й з огляду на процес євроінтеграції України. Не менш важлива взаємність європейських країн, щоб Україна так само і їм була цікавою, як вони цікаві їй. Саме тому, коли Польський інститут у Києві підтримує приїзд з Польщі представників і представниць культурної, мистецької, наукової чи освітньої галузей, а згодом ми бачимо, як польська сторона запрошує на певні свої заходи українців і українок, формується міжнародна спільнота — це найпозитивніший результат нашої діяльності в галузі культурної і публічної дипломатії. Андрій Любка (до речі, лауреат Літературної премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського, однієї з ініційованих ПІ в Києві) слушно говорить, що Україна не має бути незвіданим і відгородженим від інших островом. Однак Європа (разом з Україною) цілком може бути таким островом, де всі «острівчани» поділяють спільні цінності, з яких на першому місці — свобода.  

Київ, 3 травня 2026 року   

Ярослав Ґодун, директор Польського інституту в Києві, радник-посланник Посольства РП в Києві

Перекладач і письменник Остап Сливинський — про польську лауреатку Нобелівської премії з літератури Ольгу Токарчук.

Нам, українцям, із Ольгою Токарчук неймовірно пощастило. Лише не подумайте, що я тут маю на увазі її частково українське походження, про яке так люблять згадувати наші медіа. Тобто його, можливо, теж, але далеко не насамперед. Своє походження вона не обходить мовчанням, але й не особливо підкреслює — просто тому, що кров, генетика для неї не мають особливого значення. На них немає сенсу довго зупинятися. Їх ми не вибираємо, за них ми не відповідальні. Вони є.

А що ми вибираємо, за що ми відповідальні? «За оповідь», — каже Ольга Токарчук. Навіть не зовсім так. Якщо точніше, то вона каже: «За спільноту оповіді». Ми відповідальні за тих, із ким пливемо в човні сюжету, який творимо, намагаючись наповнити сенсом своє життя. А ще ми відповідальні за тих, кого наша оповідь — свідомо чи мимоволі — кривдить, зневажує, знецінює, відчужує. Наші оповіді виліплюють світ, ділять його і зцілюють.

Спільнота оповіді

Торік під час Міжнародного конгресу ПЕН у Кракові Ольга Токарчук закликала письменників з усього світу приїжджати до України. Це — важливий жест солідарності, такий очевидний і заразом незвичний, бо поза Україною про це чомусь рідко говорять, вважаючи, мабуть, що співчуття звіддалік — достатньо. Але в цьому посланні можна прочитати й дещо більше. У своїй промові вона каже про те, що в час війни література знову стає «витонченим, глибоким способом комунікації», а ще чимось, що допомагає відчути «приналежність до світу». Так, у ситуації війни найгірше, що може статися — це забутість, покинутість, замкнутість у камері власного страждання. Найжорстокіші війни — не ті, де використовують найбільше зброї, а ті, про які забули. У забутті й ізоляції стається найстрашніше. Як пліснява й грибок у вогкості, так зло в умовах ізоляції й забуття почувається найкраще, квітне найпотворнішим квітом. Тому Ольга Токарчук закликає своїх колег: приїжджайте до України, будьте живими каналами зв’язку між світом по цей і той бік війни, не дозвольте, щоб війна замкнулася, як герметична капсула.

Але важливим є і ще дещо, про що вона каже, коли звертається до своїх колег-письменників з цілого світу: приїхати до України означає здерти з літератури нашарування, які відкладаються на ній в часи миру й ситості, заважаючи побачити її суть. Осадові породи «суперечок», «порівнянь і оцінок» облітають унаслідок воєнних потрясінь, як суха кора, оголюючи саму суть творення. А нею є не що інше, як спілкування. Так, культура — це комунікація, співвідчування, причетність до життів інших, присутність «я» в полі зору ближнього. Так легко про це забути. І так легко про це згадати, коли бачиш, як ламаються структури «звичайного» життя.

Але культура (а зокрема, література) — це не звичайна, а особлива комунікація. Не тому, що вона перемагає простір (кого вже таким здивуєш?), а тому, що вона долає час. Так, спільнота оповіді, про яку пише Токарчук, є спільнотою живих і мертвих. Культура, а ще релігія — це єдині простори, де живі та мертві можуть бути разом, де між ними перетікають слова, де можливим є їхнє співіснування. Ми оповідаємо, щоб підтримати віру в сенс, яку нам, ніби руку, простягають ті, кого вже з нами нема.

Нам, українцям, пощастило з Токарчук саме тому, що вона розуміє не лише сенс нашої боротьби, але й необхідність бути з нами в одній спільноті оповіді, творити її разом із нами, а не замість нас, після нас, без нас.

Голос тіні

У час, коли Ольга Токарчук входила в літературу, тобто в ранніх 1990-х, її, згідно з тодішнім мейнстримом, оголосили «постмодерністкою», хоча вона вже тоді переростала типові постмодерністські кліше: релятивізм, загравання з попкультурою, легкий культурний снобізм, тотальну іронію, скептичну дистанцію до всього. Токарчук збивала оптику, лише поверхнево й оманливо вкладаючись у постмодерні лекала.

Її дебютний роман «Мандрівка людей Книги», виданий у 1993 році, можна читати як варіацію на спопуляризований Умберто Еко постмодерністський мотив «таємної» книги, яка містить заборонене і зашифроване знання і шлях до якої лежить через випробування. Саме так багато хто цей роман і читав. Але якщо копнути глибше, то це — історія про непотрібність, зайвість, ілюзорність «писаного» знання, про мовчання і торкання, які заступають собою слова, про невимовність того, що мало цікавило постмодерністів — «життя як такого». А випробування, через які герої йшли до Книги, сподіваючись за її допомогою врешті відчинити брами якогось «правдивого» життя, саме ним і виявляються — правдивим життям.

Її другий роман, «Е. Е.», вдає із себе знов-таки постмодерністське загравання з «низовою» культурою, з езотерикою та популярним горором, але у своїх глибших шарах є оповіддю про дозрівання й самотність, про жіночий «вибір без вибору» в патріархальному суспільстві, про забобон і нарцисизм, які маскуються під любов і турботу.

Токарчук ніколи не задовольняється плаванням у горішніх шарах існування, хоч і нарікає, що її бачення — фрагментарне, що вона не спроможна схопити цілість. «Життя мені завжди вислизало, — писала вона у романі «Бігуни». — Я натрапляла лише на його сліди, на якусь порожню шкаралупу. <…> У моїх писаннях життя перетворювалося на уривчасті історії, оніричні оповідки, невиразні сюжети, мерехтіло десь далеко, в незвичайних зміщених перспективах або поперечних зрізах — так що важко було сказати хоч щось про цілість». Може, й так. От лише цілість, якої шукає література — це інакша цілість, ніж та, якої прагнуть математика, фізика, астрономія, навіть філософія та соціологія. Це — цілість, яка зблискує ненадовго у лінзі фрагменту, як рука Бога, що її можемо підгледіти випадково, коли на мить відхиляється край Його рукава — і самі достеменно не розуміємо, що ми щойно побачили. Ольга Токарчук, як мало хто, розуміє цю властивість літератури, цю її суперсилу.

Постмодернізм як «нова чуттєвість» виріс, зокрема, з недовіри до «великої оповіді» (grand récit), зі скепсису щодо ідеї «оповісти світ від початку до кінця» і певного остраху перед нею. У ХХ столітті «великі оповіді» — старі й нові — зацвіли страшним цвітом, ставши живильним середовищем для тоталітаризмів, і єдиним способом не боятися майбутнього було їх розщеплення, «порізка» на дрібніші фрагменти, які таким чином стали б рівноцінними у своїй незавершеності: уривки раніше важливого, а можливо, священного опинилися б поруч із марґінальним, випадковим, колись зневаженим.

Ольга Токарчук тут іде іншим шляхом. Вона не просто не боїться «великої оповіді», а вважає її повернення рятівним, цілющим для культури. Але як ця оповідь мала б бути зроблена, з чого виткана — щоб допомагати, а не отруювати?

У своїй нобелівській лекції, яка має назву «Чутливий наратор», Токарчук каже: «Весь час міркую, чи нині можливо знайти підвалини для нової універсальної оповіді, цілісної, яка не відчужує, а закорінена у природі, сповнена контекстів і водночас зрозуміла». Це мала би бути оповідь, яка не відчужує і водночас охоплює все: те, що було, і те, що є, а можливо (а отже?), й те, що буде. Цей новий універсальний наратив — як і кожен наратив — не просто збирав би докупи всі речі, але й сполучав би їх, показуючи, як одні виростають з інших. Чи під силу це людині, хай навіть найгеніальнішій? Адже всі раніші подібні спроби розбивались об щось одне: такі оповіді або відчужували когось (того, хто не вкладався у логіку оповіді чи не готовий був у неї повірити), або розпадалися на фрагменти. Навіть релігія, як зауважила Токарчук в інтерв’ю Дороті Водецькій у 2015 році, — так, релігія, ця остання з живих і нескомпрометованих «великих оповідей», — таки «втратила здатність всебічно, переконливо оповідати світ від початку до кінця», а натомість перетворилась на інститут, що дбає про дотримання норм моралі та звичаєвості. Отже, якою могла б бути ця оповідь? І яким міг би бути цей оповідач?

Якщо література — це простір для експерименту над буттям, то Токарчук таки здійснила експеримент зі створення такого оповідача, точніше, оповідачки. Це — Єнта з роману «Книги Якова». Єнта, найстарша жінка з великого єврейського роду, тяжко занедужавши, ковтає магічний амулет і «зависає» між життям і смертю. Відтоді вона перетворюється на око, не всевидюще, але всюдисуще, яке легко долає відстань і час, проникає у сни й думки людей, і в цьому баченні все постає взаємопов’язаним і переплетеним, не позбуваючись своєї одиничності й незліченності. Єнта перебуває у тілі, яке, замість померти, поступово перетворюється на діамант, і водночас переміщується куди завгодно у просторі й часі. Врешті наприкінці книги оповідачка й авторка перетинаються: Єнта бачить десь унизу постать за монітором, осяяну білим світлом комп’ютера, яка пише на моніторі її ім’я, але сама Єнта не вміє його прочитати.

Що розповідає нам Єнта? Це — не та «велика оповідь», у яку вірили просвітники, і якої остерігалися постмодерністи. Не той ґранд-наратив, що прагне описати світ «від початку й до кінця», нанизуючи речі на нитку універсальної ідеї. Це — мозаїка, складання величезного пазлу світу без заздалегідь відомого ескізу. Можливо, саме так творив світ Бог, але зараз це не має великого значення. Нам треба його якось оповісти. І керуватися нам у цьому потрібно не впевненістю, а інтуїцією, не наполегливістю, а чутливістю. «Може, ми повинні довіритися фрагментові, оскільки фрагменти творять сузір’я, здатні описати більше», — припускає Токарчук у «Чутливому нараторі». Адже у світі є безліч такого, що неможливо нанизати на нитку будь-якої концепції, такого, у чому не відбивається світло ідеї. Але воно — є. Випадковості й збіги, помилки, надлишки й непорозуміння, здогади, припущення, сни й ілюзії. Без цього неможлива цілість. А отже — і тут Токарчук доходить дуже важливого висновку, — універсалізм, заснований на ідеї, є не більше, ніж оманою. У пошуках цілості на місце ідеї має прийти емпатія. Лише вона здатна повернути на світло те, що живе в тіні, але з чого виростають ясно освітлені вершини наших знань про світ. Лише чутливість ловить голос того, що мовчить.

Мовою, якою був написаний амулет Єнти — івритом — слово «тінь» звучить як «tzel». Майже так само, як і польське слово, яке означає мету. Тінь — мета літературної оповіді. Якщо її не впіймає література, вона так і залишиться на краю поля зору, ніким не помічена. Цілість і далі буде ілюзорною.

Що видно з пограниччя?

У релігії Токарчук найбільше цікавлять єресі, у суспільстві — мігранти й представники найрізноманітніших меншин, у будь-яких ідентичностях — їхні краї, де вони напружуються, стикаються з чимось іншим, переходять у нього. Чому так? Це не про гру, провокацію чи щось подібне. Токарчук каже чітко: з перспективи іншого, пригнобленого, заглушеного краще видно, яким насправді є життя.

Зацитую один з моїх улюблених фрагментів із «Книг Якова»: «У тому, що ти чужий, є якась радість, привабливість. Це – наче ласощі. Добре воно: не розуміти мови, не знати звичаїв, блукати, як дух, серед інших — далеких, незбагненних. Тоді прокидається особлива мудрість: уміння здогадуватися, ловити неочевидне. Прокидаються кмітливість і уважність. Чужий віднаходить особливий кут зору і хоч-не-хоч стає своєрідним мудрецем. Хто переконав нас, що бути своїм — так добре і зручно? Лише чужий по-справжньому розуміє, яким є світ».

Токарчук ніколи не писала про людей в усьому «звичайних», пересічних, які є обличчям суспільної більшості. Про «людей без властивостей». Вони її не цікавлять. Не писала вона про них ані для того, щоб їх пожаліти, ані для того, щоб висміяти. Винятком є хіба що її найновіший на сьогодні — і єдиний по-справжньому сатиричний — роман «Емпусіон», де значну частину тексту займають діалоги аж надто пересічних чоловіків-мізогінів, від навмисної банальності яких часом аж зводить щелепи (вже не кажучи про ідеї, які вони висловлюють), але головним героєм роману є все-таки вразливий, незвичайний, андрогінний хлопець Мечислав, що прибуває з українсько-польського пограниччя — зі Львова — і є саме такою пограничною, межовою постаттю, каналом, який сполучає два непримиренні полюси роману: чоловіче й жіноче.

У романі «Правік та інші часи» перед нами проходить довга вервечка героїв, багато з яких цілком собі «звичайні», але наша увага весь час прикута до «пограничних» фігур: Клоски, яка живе на межі людського світу й природи, її дивовижної доньки Рути, яку «світ ловив» і, власне, невідомо, чи спіймав; закоханого в Руту дивака та мрійника Ізидора.

Так, Токарчук часто й по-різному каже про те, що світ краще видно з його країв, що там зав’язуються найважливіші вузли «великої оповіді». І невипадково герой її оповідання «Зелені діти», королівський лікар, їде на далекі окраїни Речі Посполитої — на Волинь, в околиці Луцька, — щоб побачити, як химерно сплітаються між собою культура і природа, якою хиткою є між ними межа. Межі й пограниччя часто накладаються, одні відкривають наступні, і достатньо трохи збочити зі шляху магістральних ідей та уявлень, щоб побачити, як насправді складно переплетеним є світ.

Але Ольга Токарчук говорить і про ще одну важливу річ: лише ідентичність, яка пройшла видозміни, яка загартована зіткненням з іншістю, є по-справжньому міцною. «Теплична», «книжкова» самототожність — а особливо та, що виросла з якоїсь однієї книги, — переважно виявляється штучно надутою і крихкою, і лише агресією намагається боронити себе. Натомість ідентичність, яку створили спроби і помилки, прозріння і глухі кути, емоційні пориви, потреба протистояння чужій і ворожій стихії, ідентичність, яка змінювалася й дозрівала — і досягла мудрості не боятися змін, — є впевненою в собі й міцною.

Можливо, саме тому Токарчук добре розуміє і відчуває нас. Наша українська ідентичність — хоч зрозуміло, що складена з мільйонів різних, часто не схожих між собою індивідуальних доріг, — назагал, на рівні національної спільноти, є саме такою: витвореною в боротьбі і з іншими, і з собою, у процесі спроб і розчарувань. Для нас, як і для більшості героїв Токарчук, вона — не даність, а процес, а тому ніколи не може бути остаточно завершеною. Як дім у час війни, вона — і те, що захищає нас, і те, що ми мусимо захищати собою. 

Хоча, думаю, у нас є й якесь знання, якого багатьом героям Токарчук ще бракує (але, напевно, не Руті з «Правіку та інших часів», яку зґвалтували cолдати-окупанти у лісі; напевно, не доведеній до самогубства дружині власника пансіонату з «Емпусіону»): плинність кордонів іноді убиває, і тоді необхідною є стіна.

Але це не значить, що ми чи вона (чи її герої) щось знаємо «гірше» чи «краще». Знання, яке дає література, — це не факт, а вічний процес, як перетікання рідини у сполучених посудинах, і навряд чи воно колись може бути завершеним і повним. Для того, щоб воно витворилося, потрібно просто говорити. Дивовижним ефектом прози Токарчук є те, що вона творить акустику, в якій ми можемо почути самі себе: почути як один із голосів у діалозі. Так, якщо читати її уважно, ми почуємо себе — у такий спосіб написана ця література, і це не просто красива метафора. Це — свідома стратегія Токарчук, яку вона розробляє і вдосконалює вже десятиліттями. Так працює «чутливий наратор», який оповідає, щоб слухати.

Войцех Тохман, один із найважливіших польських репортерів, написав документальну книжку про війну в Україні — «Дельфіни і Вельзевул». Книжка виходить 20 травня одночасно і в Польщі, і в Україні. Українською вона публікується за підтримки Польського інституту в Києві у видавництві «Човен», переклад Андрія Бондаря.

Це історії людей і тварин, які опинилися в зоні бойових дій та окупації. Письменник зауважує, що не планував писати про цю російську-українську війну, адже в Україні є достатньо талановитих авторів і авторок, які фіксують цю нову дійсність. Однак, приїхавши в Україну і відвідавши притулок для тварин під Києвом, почав писати книжку і допомагати як волонтер. Зрештою привіз додому з України історії на нову книгу, а ще — собаку Дружку. 

Як народилася ідея книги «Дельфіни і Вельзевул»? Коли, у який момент ви зрозуміли, що потрібно написати книгу про цю російсько-українську війну?

Я приїхав до воєнної України досить пізно — восени 2023 року. На презентацію моїх книжок, виданих у видавництві «Човен» у перекладі Андрія Бондаря — про геноцид у Руанді та про війну в Боснії. Я приїхав із твердим наміром не писати книжку про цю війну. Адже вже тоді читав тексти українських письменниць і письменників, авторів художньої літератури, ба навіть поетів, які раптово, після початку повномасштабного вторгнення, стали чудовими репортерами. Українці фіксують цю війну з хронікальною точністю. Тож я вважав, що моє — автора ззовні — письмо на цю тему не є необхідним.

У ту поїздку я завітав до притулку для тварин «Сіріус» у Федорівці, неподалік від Києва. За кілька місяців до того, у 2022-му, Федорівка була під окупацією. Три тисячі тварин пережили той час завдяки мужності й рішучості Олександри Мезінової та кількох інших людей. Це я дізнався тоді, доволі побіжно, коли був там уперше. Через кілька місяців я повернувся до «Сіріуса» з допомогою. За гроші, зібрані серед моїх знайомих і польських читачів моїх книжок, я купив перші п’ять тонн сухого корму. Коли я звідти виїжджав, Саша Мезінова на прощання сказала мені пошепки, що будь-яку біду в «Сіріусі» вони переживуть, але повернення росіян — уже ні. Це був момент, коли я вирішив, що спробую задокументувати цю воєнну історію — про людей, але й про тварин, які теж є жертвами війни.

Ви розповідаєте про цю війну крізь призму історій тварин і людей, які поруч із ними. Чому саме така перспектива? Чому це для вас важливо?

Бо це, мабуть, перша війна в історії, у якій до тварин ставляться так суб’єктно. У ці часи зла це щось красиве й підбадьорливе. Це щось добре. Тому це потребує фіксації. Це історії з самого центру війни, адже потім я поїхав далі: до Куп’янська і на Донбас. І звідти привіз розповіді про страх і відвагу, про любов і ненависть, про втрату й розпач, але також про неймовірну людську силу. Це вся правда про цю війну.

Чим відрізняється робота над книжкою про війну, коли йдеться про минуле, і коли йдеться про війну, що триває зараз? Які виклики постають перед репортером? З якими труднощами ви зіткнулися під час роботи над книжкою «Дельфіни і Вельзевул»?

Українська історія ще триває. Вона відкрита, без завершення. Бо ця війна досі не закінчилася. Люди й тварини гинуть щодня. Росія щодня вбиває в Україні. Можливо, мені слід було б зачекати із написанням книжки до завершення війни? Я вирішив, що ні. Що треба писати зараз — поки все це ще живе, пекуче, не охололе. Можливо, колись я напишу ще одну книжку про Україну. Я хотів би розповісти про звільнений Маріуполь. Коли агресори підуть, я одразу туди поїду. І поживу там якийсь час. Поки що це лише мрії… Але хто з нас знає, що станеться у майбутньому?

Чи мали ви побоювання, що розповідатимете — також і українцям — про їхню (нашу) війну?

Мав. Але кожну нову книжку, яка розповідає про реальних людей, супроводжує багато сумнівів. Українські читачі, без сумніву, будуть суворими рецензентами. Вони оцінять мою працю — краще чи гірше, — але після прочитання «Дельфінів і Вельзевула» ніхто не матиме сумнівів, що це також і моя війна.

Чому для вас особисто важливо їздити в Україну? Це репортерська цікавість, чи щось більше?

Я писав книжки про вбивства в Камбоджі, Боснії та Руанді. Їх також видано в Україні. Я волів би більше не писати таких репортажів. Але вбивства ніколи не припиняються. І не припиняться, доки ми живемо на цій планеті. Це усвідомлення не звільняє нас від обов’язку намагатися зробити так, щоб вони все ж таки колись припинилися.

Злу потрібно дивитися в обличчя, потрібно фіксувати його таким, яким воно є. Щоб, як каже Ганна Краль, люди злякалися. А коли вони злякаються, можливо, перестануть убивати інших. Це добрий спосіб мислення. Але це означало б, що наші воєнні хроніки мають дійти й до людей у Росії. І певно, колись так і станеться. Я в це вірю. Питання лише в тому, що з цього вийде. Ми цього не знаємо.

Рятуючи тварин, ми рятуємо себе?

Так. Бо, як каже Лала Тарапакіна, очільниця організації «12 Вартових», рятуючи тварин війни, ми рятуємо власну людяність. Рятуючи собак і котів, покинутих людьми, які тікають, ми зберігаємо не лише те, що в людині добре, а й те, що її зміцнює. Ми не безпорадні перед злом. Ми здатні діяти, ми сильні. І вибачте за цей пафос, якого я не люблю, — ми етичні. Ми рятуємо кожне життя. Бо кожне життя має значення.

Ви є і репортером, і волонтером. Чи існує чітка межа між цими двома ролями? Чи впливає одна на іншу і як саме?

В Україні ця межа для мене дещо стирається. І в цьому немає нічого поганого. Моя журналістська допитливість дозволяє мені бути уважнішим до того, що тут говорять люди і чого вони потребують. А мій волонтерський досвід — передусім в організації «12 Вартових», а інколи й у «Порятунку тварин Харків» — безперечно допоміг мені побачити страждання тварин зблизька. Під час евакуацій я не раз відчував їхній тваринний страх, але й вдячність. Іноді — буквально тілесно, бо не один пес їхав із війни до кращого життя просто на моїх колінах.

Чого було більше під час роботи над книжкою — болю чи світла? Чи зло завжди має одне й те саме обличчя?

Зло найчастіше подібне до іншого зла. Як і добро — до добра. Було багато болю, але й чимало світла. Напевно, світла — більше, ніж у попередніх книжках. Іноді мені здається, що це світло оманливе, а іноді — що воно зігріває й дає людям силу пережити найгірше. Андрій Бондар, який уже переклав «Дельфінів і Вельзевула» українською, сказав мені, що це книжка про вмирання, але сповнена життя. Тож, можливо, «Дельфіни і Вельзевул» — це сповнена світла книжка про темряву?

Ваші поїздки на евакуації. Що було найважчим? І чому для вас було важливо брати в них участь — це лише журналістська цікавість чи також щось особисте як для людини, яка любить тварин?

Найважчим був страх, який переживали мої близькі поза межами України. Я не вмію брехати. Родина знала, що сьогодні я на Донбасі їду туди, а завтра — сюди. Що є дрони, ракети, артилерія. Бо я бував і в Нікополі. Нерви моїх близьких дорого мені коштували. Не знаю, чи наважився б я їхати так близько до лінії фронту, якби був лише волонтером. Але документуючи книжку про людей і тварин на війні, я не мав вибору. І знав це від самого початку. Якщо є люди, які рятують тварин із прифронтових територій, ризикуючи власним життям, я повинен здобути їхню довіру і поїхати з ними на ці евакуації. І не раз. Бо саме там відбувається найважливіше. Там життя зустрічається зі смертю.

Що ви привезли з цієї війни, окрім репортажів. І кого?

Багато нової дружби — а в моєму віці це зовсім не так просто. Тепер страх за моїх українських друзів супроводжує мене постійно. Вони майже щодня евакуюють тварин. Щодня наражаються на смертельну небезпеку. Тож із України я привіз чимало тривоги.

Але, здається, ви питаєте про Дружку. Це розумна, красива й ніжна собака з Дружківки. Рятувальники з харківського «Порятунку тварин» знайшли її в покинутому будинку. Назвали її Міррою. Вона була змерзла, голодна, виснажена й налякана. Вона стерегла своїх мертвих цуценят, які загинули від холоду. Ми поїхали по неї до Харкова, щоб вона не мусила долати довгий шлях додому сама. У дорозі з Мірри вона стала Дружкою. Сьогодні вона живе в Греції, має зручний диван, великий обгороджений оливковий сад і люблячу міжвидову родину. Вона — наша улюблениця.

Ваша книжка виходить одночасно в Польщі та в Україні. Як сьогодні слід розповідати полякам — і не лише полякам, але передусім їм як сусідам — про цю російсько-українську війну? За вашими спостереженнями — які теми чи акценти досі залишаються важливими для поляків у цьому контексті?

Що довше триває ця війна, то більше європейські суспільства втомлюються від неї. Це складно збагнути, але це так. І саме цього прагне Путін — щоб світ перестав звертати увагу на українські страждання. Ми не можемо цього допустити.

У Польщі додатково помітні антиукраїнські настрої, які, я в цьому переконаний, ініціюються й підживлюються Москвою. Путін хоче нас посварити. Російські служби активно діють у Польщі, а в соціальних мережах сіють хаос. Робота російських тролів дає результати. Багато людей цього не розуміють і піддаються. Це нерозумно. Бо кожен, хто бодай трохи розуміє, що відбувається довкола, має усвідомлювати: Україна захищає також і нас. Захищає всю Європу.

Про це потрібно говорити знову і знову. Але як саме — я не знаю. Напевно, завжди слід говорити правду. І називати брехню брехнею — особливо ту, що лунає в публічному просторі. Я зробив те, що вмію: написав репортажну книжку. Я розповідаю в ній про те, якими відважними, витривалими, великими є українці й українки. Що в часи зла вони здатні на найкращі вчинки. Звісно, не всі — люди всюди різні. І це я також намагався показати.

Ми повинні допомагати Україні з усіх сил. Не лише тому, що вона, як я вже сказав, бореться і за нашу свободу. Ми повинні підтримувати українців і українок, бо ми — люди. І цього достатньо: бути людьми, чутливими до чужого болю. Хотілося б, щоб у таких обставинах людська безкорисливість була для всіх нас природною й очевидною.

З Войцехом Тохманом розмовляла Марія Семенченко

Які непрості питання ставить мистецький проєкт-казка «Планета Херсон, або Намалюй мені дракона», чому він не має завершення і до чого тут взагалі дракони.

У кадрі — маленька дівчинка йде вулицею. Підстрибує, щось розповідає, сміється, як це притаманно дітям її віку. Але вулиця у кадрі навдивовижу порожня, а в будинках, які минає дитина, вікна і двері забиті фанерою. Порожньо і тривожно, і лише радісна дитина у кадрі нагадує глядачам: у цьому місті, на цих вулицях, за цими заколоченими вікнами і дверями є життя.

Це — уривок з відео, відзнятого мисткинею агенції «АртПоле» Олею Михайлюк для міждисциплінарного проєкту «Планета Херсон, або Намалюй мені дракона». Дівчинка у кадрі — 8-річна Емілія Давидович, яка мешкає з батьками у прифронтовому Херсоні, місті, яке щодня потерпає від російських обстрілів. Емілія — одна з трьох героїнь проєкту, який має початок, але не має кінця і не матиме аж до завершення російсько-української війни й деокупації українських територій, які захопила Росія. Окрім Емілії Давидович, у проєкті задіяні ще Софія Ольшанська і Ніна Шалапко. Усім дівчатам по вісім років, усі вони живуть у Херсоні.

Ольга Михайлюк пояснює, що коротко описати свій проєкт не вдасться, адже він живий і розвивається, відгалужується, залучає все більше людей і ставить перед собою все масштабніші цілі. Це і театральна вистава, і казка, проілюстрована молодою художницею з Херсона Олею Ольшанською, і мандрівки дітей Україною, щоб перепочити від постійних вибухів, і арттерапія, і музика, і документування війни…

«У Херсон ми, агенція “АртПоле”, їздимо вже три роки — з травня 2023-го. Спочатку це була волонтерська допомога, але ми знайомилися з новими і новими людьми, подружилися, почали приїжджати все частіше. Якось приїхали на Різдво і побачили, як його святкують у  Херсоні. Як за забитими фанерами вікнами і дверима існує життя, існує музика. Мене це дуже вразило, і я зрозуміла, що хотіла б попрацювати тут не тільки як волонтерка, тому взялася за цей проєкт як мультидисциплінарна артистка», — розповідає Оля Михайлюк.

Мисткиня почала робити нотатки, записувати відео, звуки, музику. Тоді ж вона залучила до проєкту польського саунд-артиста Томаша Сікору. «Ми з Томашем та іншими колегами говорили, що було б непогано реалізувати це як великий проєкт, який охоплює різні складові: мистецтво, неформальну освіту, арттерапію. І почали це робити», — говорить Оля Михайлюк. Разом із командою вони почали проводити у Херсоні живі зустрічі, а також онлайн. Почали створювати разом із дівчатами казку, музику, ілюстрації. А з їхніми мамами — записувати історії життя в окупації та під постійними обстрілами.

«З дівчатами та їхніми мамами ми познайомилися безпосередньо у Херсоні, я розповідала про свої роботи, показувала відео. Було важливо знайти тих, кому воно зрезонує, хто захоче співпрацювати з нами. І люди приходили, люди реагували, ми спілкувалися ще й онлайн — і так сформувалося наше творча спільнота»,  — згадує Оля Михайлюк про початок.

У межах проєкту команда «АртПоля» возила херсонців на екостанцію у Ржищів та у Тернопіль. Власне, ще одна херсонка, Оля Грекова, яка живе на екостанції, навчила дівчат робити паперових драконів. Дракони повсякчас виникали у розмовах: у розповідях про сни, у різних порівняннях, а тепер знайшли своє втілення у папері. Вони дуже різні за характером, емоціями, історіями, але, як розповідають діти, покликані захищати їх і їхнє місто.

Оля Михайлюк мріє, що «Планета Херсон, або Намалюй мені дракона» стане потужним міжнародним проєктом, який розповідатиме про Херсон  різними мистецькими мовами, а також надихатиме інших на взаємодію з дітьми у прифронтових містах.

«Нас уже розпитують про цей проєкт: як можна наш досвід використати в інших прифронтових містах у роботі з дітьми онлайн. Це той резонанс, якого ми прагнемо, — розповідає мисткиня. — Мені складно сказати, що саме має бути результатом нашого проєкту. Театральна вистава — це лише один із проявів. Цей проєкт постійно трансформується, і мені як художниці цікаво, щоб він знайшов свої простори, щоб ми могли сильно і якісно заявити про себе, не уникаючи складних питань. Тому що діти в Херсоні, діти на прифронтових територіях — це складне питання».

Нещодавно команда презентувала фільм, у якому зафіксована робота над проєктом. У ньому дуже багато самого життя: дитячих співів, розмов, поїздок, краєвидів міста, спогадів людей. Зараз, говорить Оля Михайлюк, вони працюють над театральною виставою, а паралельно збирають кошти на те, щоб вивезти дітей із Херсона на літній відпочинок у тихе місце без обстрілів і дронів — на екостанцію у Буші, що на Вінничині. Так кожен з нас може стати чатсиною проєкту й долучитися до збереження чарівних драконів, які оберігають малих херсонців.

Проєкт здійснюється за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та Польського інституту в Києві. Партнери: ГО «Елеос Херсон», ІРЦ «Громадський простір», Управління культури Херсонської міської ради, креативний кластер «Nа Пошті», екологічно-дослідницька станція «Глибокі Балики».

23 Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA проходитиме у Києві з 5 по 12 червня. Організатори анонсують показ понад 70 кінострічок з усього світу. У програмі — і польські документальні фільми. За чим йти на цьогорічний фестиваль — у розмові з програмною директоркою Docudays UA Юлією Коваленко.

Як формувалася цьогорічна програма фестивалю? Яку тему обрали?

Цього року наша тема — «Прості конструкції». Ми будемо говорити про базові для будь-якого демократичного суспільства концепти, які інколи видаються дуже простими — такі, як рівність, справедливість або верховенство права, — але насправді такими не є. Ми бачимо, що не завжди ці речі так просто досягати, розбудовувати, розвивати. Ми будемо багато говорити про це в наших позаконкурсних програмах.

Якими фільмами представлена Польща на цьогорічному Docudays UA?

В основній позаконкурсній програмі, зокрема, буде польський фільм «Гість» Звіка Грегора Портного і Зузани Солакевич. Це кіно про таку дуже базову, здавалося б, конструкцію як емпатія, яка має бути в основі будь-якого демократичного устрою, гідності людини. Але чомусь ця базова конструкція в багатьох випадках страждає і кульгає. І цей польський фільм нам нагадує, наскільки важливою є емпатія і відкритість до іншої людини.

Окрім тематичної програми, у позаконкурсних секціях у нас ще є традиційні добірки. Щороку ми намагаємося зібрати найкращі фільми, які вже встигли побувати на багатьох фестивалях і отримати нагороди. Не завжди ці фільми об’єднані якоюсь однією темою, але завжди цікаво показати їх українському глядачеві. Наприклад, такі фільми ми збираємо у нашій традиційній секції  DOCU/ХІТИ. Цього року у ній зокрема буде і досить несподіваний польський фільм — «Срібло» Наталії Коняр.

Цей фільм розповідає про географічно далекі країни, далекі суспільства, про взагалі інший континент. Це кіно — про шахтарів у країнах Південної Америки. Дуже поетичне кіно, яке вже встигло побувати на багатьох фестивалях. Це кіно складно переповісти, його треба дивитися. Воно говорить про людську гідність, але дуже високою поетичною кіномовою. Це дуже красиве кіно.

У міжнародній конкурсній програмі для повнометражних фільмів DOCU/СВІТ у нас теж є польський фільм, який ми полюбили всім серцем. Називається він «Листи з Вольф-Стріт». Це кіно було зняте 2025-го, воно встигло побувати на багатьох фестивалях і нарешті дійшло до українського глядача. Режисер фільму Арджун Талвар приїхав навчатися до Польщі і намагається там знайти своє місце як мігрант. Кіно насправді дуже іронічне, смішне, зняте з таким дуже теплим, трохи скептичним поглядом. Мені здається, тут можна знайти багато спільних моментів з українським суспільством, з тим, як ми теж позиціонуємо себе як відкриту країну, але всередині суспільства бурлять різні процеси щодо сприйняття мігрантів. Але це насправді легке й іронічне кіно. Смішне.

У програмі DOCU/ЮНІСТЬ буде показаний польський короткометражний фільм «Відлуння» Емі Бухвальд. А у секції DOCU/КОРОТКО — «Кровні зв’язки» Войцеха Венґляжа та «Новачок» Міхала Едельмана і Томаша Павліка.

Ми ще фіналізуємо програму, але вже можу сказати, що польське документальне кіно представлено у ній дуже добре.

У програмі фестивалю є фільми, створені у польсько-українській копродукції? Наскільки це зараз поширена практика між польськими і українськими кінематографістами?

Українські фільми, зроблені у копродукції з Польщею, є вже доброю традицією нашого фестивалю. Польські кінематографісти і кіновиробники часто відкривають двері для українських режисерів і команд. Це дуже крута тенденція і завжди класний результат. Цього року в нас є такий фільм у національному конкурсі DOCU/Україна — «Сліди» Аліси Коваленко і Марисі Нікітюк.

Фільм мав світову прем’єру на Берлінському міжнародному кінофестивалі. У ньому йдеться про досвід жінок, які побували в російському полоні, де пройшли через тяжкі тортури. Проте ці жінки настільки сильні духом і життєлюбні, що цей фільм, попри таку дуже важку тему, заряджає бажанням домагатися справедливості й рухатися до справедливості, хай якими б складними не були обставини. Я дуже щаслива, що це кіно взагалі є і що воно буде у програмі цьогорічного фестивалю.

Наскільки активно саме польські режисери подаються на Docudays UA? І як з року в рік змінюється польське документальне кіно?

У нас із польським кіно насправді дуже багато теплих зв’язків, і щороку ми їх тільки посилюємо. Ми активно співпрацюємо не тільки з польськими продакшенами, а й з польськими фестивалями документального кіно, допомагаємо одні одним поширювати інформацію про наші фестивалі, передивляємося фільми національних виробництв для наших програм. Ми, скажімо, дуже тепло співпрацюємо з Краківським фестивалем документального кіно, з фестивалем Millennium Docs Against Gravity у Варшаві. Активно прислухаємося до рекомендацій щодо якихось фільмів. І теж надаємо свої рекомендації щодо українського кіно.

Тому в нас щороку досить багато заявок від польських режисерів, особливо багато від молодих режисерів, які зараз закінчують кіношколи і надсилають нам свої фільми. Один із коротких метрів у нашій конкурсній програмі цього року — це, власне, студентське кіно, але дуже високого рівня.

Складно сказати, чи є якісь тенденції у плані естетичних змін чи тематичних рухів. Зазвичай це досить різноманітна, різнобарвна кінематографія. Наприклад, згаданий вже фільм «Срібло» Наталії Каняр відчутно вибивається з-поміж інших фільмів польського документального кіно. Це фільм, який показує географічно далеку країну, а не осмислює дійсність, у якій живе сама режисерка. Це, мені здається, оригінальний крок, який не так часто трапляється серед польських та й українських режисерів. Ми зазвичай і в Україні, і в Польщі любимо розповідати про свої країни, про свої проблеми і залишатися у своїх межах.

А якщо говорити про польські фестивалі документального кіно і участь України в них, то яке українське кіно їм цікаве? Із чим асоціюється українське документального кіно на польських фестивалях?

Я тут скажу досить очевидну річ: ми неминуче асоціюємося передусім з війною. І це виправдано тим, що українська документалістика значною мірою присвячена саме осмисленню війни, досвіду війни, реальності війни в такий спосіб, щоб це не було одноманітно, нудно, герметично. І це наша велика сила, мені здається.

Щоб говорити про війну в кіно не одноманітно, необхідно розвивати кіномову: образи, власне, візуальний сторітелінг. І українські режисери в цьому зараз дуже вправні і вміють привернути до себе увагу. Тому, звісно, ми безпосередньо асоціюємося з війною, але я не вважала б це недоліком. Навпаки, ми є кінематографією, яка вже досить потужно розвиває кіномову для того, щоб висловлювати в кіно ті речі, які часто складно сформулювати словами. І це наша велика кінематографічна сила.

Фільми, які потрапляють на польські фестивалі, це часто саме фільми про війну в Україні. Наприклад, стрічка «Сліди» Аліси Коваленко і Марисі Нікітюк, зроблений у польській копродукції. Або фільм Дмитра Сухалиткого-Собчука «Тиха повінь», який мав світову прем’єру минулого року і який  буде показано у Кракові. Словом, українські фільми з цьогорічного фестивалю Docudays UA вже мали або матимуть прем’єру в Польщі.

Наше кіно загалом тепло сприймається в Польщі — і аудиторією, і організаторами фестивалів. Ми часто і досить яскраво представлені в їхніх програмах.

Як ви описали б сучасну польську документалістику: якими є її характерні риси сьогодні?

Передусім це креативне документальне кіно. Це кіно, що тримається на кінообразах і що не намагається напролом пояснити речі, про які воно хоче розповісти. Це кіно залишає простір для ваших роздумів. А коли з вами намагаються розмовляти креативною кіномовою, яка дає простір для інтерпретації, щоб ви зчитували сенси, смисли, образи, це завжди цікаво. Це кіно, яке багато працює із самоіронією і з осмисленням самих себе. Це досить чесне кіно.

І насамкінець: за чим треба йти на цьогорічний Docudays UA?

За сенсотворчими фільмами. Те, що змушує нас зіткнутися з речами, на які у нас не вистачає часу і натхнення під час буденного життя в позафестивальний час.

Фільми, які ми обираємо до програми, створюють безпечний культурний простір для різноманітних діалогів, дискусій, можливо, суперечок. Це простір, у якому ми можемо обмінюватися думками на різні, не завжди прості теми. І цьогорічна тема фестивалю «Прості конструкції» теж закликає нас говорити про речі доволі болісні. Речі, які вкрай потрібні для будь-якої демократичної держави, але які, мені здається, в межах України проходять через складні випробування.

Чим ми можемо ще цього року похизуватися, то це додатковим фокусом, який буде не лише на фестивалі, а й загалом є сьогодні в українському суспільстві — фокусом на деколонізацію. Ми теж намагаємося говорити про це в межах фестивалю. У нас буде ціла програма «Деконструкція», в якій ми зберемо фільми про досвід деколонізаційних практик з різних країн. У межах цієї програми буде спеціальний показ, який ми готуємо у партнерстві з Довженко-Центром. Це будуть оцифровані плівки українських режисерів-документалістів, зняті наприкінці 80-х — на початку 90-х років в Україні.

Ця добірка коротких метрів сама по собі є практикою деколонізації, адже це теж повернення голосу тим, хто був певний час забутий або в результаті різних, зокрема, економічних практик, не мав нормальних умов для розвитку свого кіно і своєї кінематографії. Я дуже сподіваюся, що цей показ стане цікавим для багатьох глядачів.

Розмовляла Марія Семенченко